Сповнений упевненості, Боббі підійшов до мітки на шістнадцятій лунці, повторив послідовність непотрібних дій, але дива не сталося. Натомість вийшов приголомшливий, неперевершений, майже надлюдський слайс[6]. М’яч повернув праворуч під прямим кутом.

– А якби ж прямо полетів, то ф’ють! – сказав доктор Томас.

– Якби ж то, – з гіркотою уточнив Боббі. – Чуєте?! Здається, хтось кричить. Сподіваюся, цей м’ячик нікого не покалічив.

Він витріщився праворуч. Очам було боляче. Сонце сідало, і, дивлячись просто на нього, важко було чітко розрізнити бодай щось. До того ж над морем здіймався легкий туманець. Край скелі був за кількасот метрів від них.

– Там біжить стежка, – сказав Боббі. – Але м’ячик ніяк не міг залетіти так далеко. Та я майже впевнений, що чув крик. А ви?

Лікар, однак, нічого не чув.

Боббі пішов пошукати м’ячика. Знайти його виявилося не дуже просто, та молодик усе-таки напав на слід. Ударити по м’ячу було ніяк: він застряг у кущах дроку. Боббі спробував був так і так, тоді підібрав м’яча й оголосив партнерові, що програв цю лунку.

Доктор Томас підійшов до нього, бо стартова мітка наступної лунки була просто на краю скелі.

Сімнадцята лунка особливо лякала Боббі. Адже м’яч треба було запустити над урвищем. Відстань – невелика, але прірва мала неабияку притягальну силу.

Вони перетнули стежку, і тепер вона бігла вглиб суші ліворуч від них, огинаючи скелю.

Лікар узяв айрон й успішно закинув м’яч на інший бік.

Боббі глибоко зітхнув і вдарив по своєму м’ячу. Той шугнув уперед, та прірва його проковтнула.

– І так щоразу, хай йому, – з гіркотою промовив Боббі. – Щоразу вчиняю ту саму дурість.

Він пройшов уздовж краю прірви, зазираючи вниз. Далеко під ним сяяло море, але не кожен м’ячик губився в його глибинах. Обрив був стрімкий лише спочатку, а потім поступово ставав пологішим.

Боббі повільно йшов краєм. Десь тут – він знав – є одне місце, де можна досить легко спуститися. Кедді[7] так і робили: стрибали через край, а тоді, з тріумфом, з’являлися знову, тримаючи в руці м’ячика-втікача.

Раптом Боббі закляк і покликав свого ігрового партнера.

– Чуєте, лікарю, ходіть-но сюди. Що це, як гадаєте?

Метрів за дванадцять унизу виднілася темна купа – немовби старий одяг.

Доктор Томас затамував подих.