Боббі швидко підвівся і рушив до чоловіка. Та перш ніж устиг наблизитися до нього, той заговорив. Не слабким голосом, ні, чітким і дзвінким.

– Чому не Еванс? – промовив він.

А тоді тілом чоловіка прокотилася дивна хвиля, повіки опустилися, щелепи розімкнулися…

Він помер.

Розділ другий. Батькові жалі

Розділ другий. Батькові жалі

Боббі сів навколішки біля чоловіка, але сумнівів не лишалося. Той помер. Остання мить просвітлення, раптове запитання і – кінець.

Доволі знічено Боббі заліз у кишеню померлого й, діставши шовковий носовичок, святобожно покрив ним обличчя чоловіка. Більше він нічого зробити не міг.

Тут молодик помітив, що разом із носовичком із кишені він вийняв щось іще. То була фотографія, і, повертаючи її до кишені, Боббі глянув на зображення.

На ньому була жінка, вигляд якої дивовижно западав у пам’ять. Приваблива жінка з широко розставленими очима. Дуже молода, на вік точно до тридцяти, але на Боббі справила враження радше не її краса, а те, як ця краса вмить захоплювала. «Таке обличчя, – подумав він, – нелегко забути».

Обережно, можна навіть сказати, з повагою, він вклав світлину назад у кишеню, звідки перед тим дістав, а потім повернувся на своє місце – чекати на прибуття лікаря.

Час тягнувся дуже повільно – принаймні так здавалося молодикові в очікуванні. До того ж щойно йому спала на думку одна річ. Він пообіцяв батькові пограти на органі під час вечірньої служби о шостій, а зараз уже десять до шостої. Звичайно, той зрозуміє, які обставини затримали сина, але водночас Боббі пошкодував, що не попросив лікаря передати батькові повідомлення. Превелебний Томас Джонс був людиною вкрай нервовою, ба більше, справжнім панікером. Коли він панікував, його травний тракт відмовлявся працювати, і вікарія мучив жахливий біль. Боббі, хоч і вважав батька вбогим старим ослом, ставився до нього з великою теплотою. Тим часом превелебний Томас вважав свого четвертого сина вбогим молодим ослом і, маючи в собі терпимості менше, ніж Боббі, постійно прагнув його «виправити».

«Бідний старий, мій батечко, – подумав Боббі. – Метатиметься як загнаний звір. Навіть не знатиме, чи починати службу. Доведе себе до болю в животі, а тоді повечеряти не зможе. Йому невтямки буде, що я ніколи не підвів би його, якби тільки не мав на це нездоланних обставин. Але він не здатен подивитися з цього боку. Всі люди за п’ятдесят позбавлені здорового глузду – накручують себе через бозна-що, не варте уваги. Мабуть, їх неправильно виховали, і тепер вони нічого не можуть зробити. Бідний мій батько, у нього мізків менше, ніж у курчати!»