Серед історичних робіт німецького дослідника особливе місце займає «Культура поразки: американський Південь 1865 року, Франція 1871 року, Німеччина 1918 року» (2001), яка досліджує вміння переможених у війнах націй (американського Півдня, Франції після Франко-прусської війни 1870 року та Німеччини після Першої світової війни) через катарсис культурно піднестися над своїми переможцями.

Це розмаїття тем і предметних переходів свідчить не тільки про широту наукових інтересів і вміння швидкого «перепрофілювання», глибоке оволодіння новим дослідницьким полем, а і про появу нового типу міждисциплінарного дослідника, можливо, навіть нового типу інтелектуала.

Ще одна тема історико-соціологічного і філософського інтересу Шивельбуша – історія капіталізму. З нею пов’язані два різнопланових дослідження: «Рай, смак і розум: історія збудників»[2] (1980) – історія збудників смаку й дурманів як історія культивації насолоди і частина історії капіталізму. І врешті остання на сьогодні книжка Вольфґанґа Шивельбуша, яку читач тримає у руках, «Речі і люди. Есей про споживання» (2015).

Знову стрибок у нову предметну царину, якої раніше автор, здається, не торкався, – царину економіки, точніше, історії економічних теорій і уявлень. Якщо порівнювати з його попереднім науковим доробком, то ця міждисциплінарна праця, мабуть, найширша за історичним охватом, найуніверсальніша за змістом і, далебі, найбільш філософічна.

Про це свідчить, власне, і визначення жанру – «есей» – доречніше для філософського чи соціально-філософського твору, але не для позитивного дослідження з історії, історії ідей чи політичної економії, хоча предмет розгляду також недвозначно вказаний у підзаголовку до книжки – споживання. Одначе вже в передмові автор одразу попереджає, що його книжка «не є ще одним внеском до так званої історії споживання». І, фіксуючи обмеженість останньої, Шивельбуш, так би мовити, від протилежного намічає власний підхід і об’єкт свого інтересу: «вона ігнорує той факт, що споживання врешті означає фізичну зустріч об’єкта й суб’єкта споживання, ба більше і точніше – витрачання одного одним».

Отже, споживання виводиться на найбільш загальний, тобто філософський, рівень і розглядається як різновид відносин між суб’єктом і об’єктом взагалі. Цікаво і навіть дещо іронічно в історичному плані, що це виглядає як антитеза до розгляду суб’єкт-об’єктних відносин у класичній німецькій філософії, яка, власне, і запровадила цю парадигму як граничне узагальнення дійсності. І якщо у Канта й Гегеля основним способом відношення між суб’єктом і об’єктом була діяльність (у вигляді споглядання та пізнання), а у Маркса, в певному сенсі послідовника Гегеля, ця діяльність була осмислена як матеріально-практична, то в Шивельбуша це споживання, так би мовити, друга фаза циклу, яка в класиків ідеалізму навіть не потрапляла в поле зору, а в Маркса переважно пов’язана з історичним майбутнім і яка нині мало не затьмарює першу, перетворюючи її лише на прелюдію.