«Хоч би куди в історії людини ми кинули погляд, розкуте життя і насолода від руйнування неминуче ідуть пліч-о-пліч як уявлення про те, що нове життя неможливе без руйнування наявного. Великі світові катаклізми від Гераклітової світової пожежі до апокаліпсиса являють собою початок вищого ступеня розвитку життя. На тлі цих монументальних подій і споживання відіграє свою скромну роль щоденної “маленької” дози нищення, необхідної для підтримання життя. А тому можна позначити її як біологічний, економічний і культурний обмін речовин.

Схоже, культура споживання товарів од закінчення останньої світової війни, споживацтво, спромоглася зв’язати стільки руйнівної енергії і задоволення від руйнації, скільки це необхідно для збереження цього виняткового в новітній історії мирного стану».

Можливо, цей висновок звучить не надто радикально, ба навіть якось заспокійливо, утішливо. Так, книжка Вольфґанґа Шивельбуша – не нищівна критика надмірного споживання (про що вже було сказано), а радше його апологія (нагадаю: від грец. аpologia – виправдання). Це, втім, не відміняє більш ніж іронічного ставлення автора до споживацтва як такого, що не зможе не відчути уважний читач.

Також важко не помітити, що в описі протистояння класичної політичної економії та фізіократів симпатії автора на боці останніх і загалом на боці традиції, яку він назвав «фізіо­центричною» економією (зокрема, наприклад, романтичної економії Адама Мюллера, яка будується на понятті любові до товару, любові до речей і знайомство з якою, імовірно, буде цікавим читачеві).

Книжка Шивельбуша надзвичайно цікава своїм ходом думки, парадоксальної, несподіваної, здатної бачити близькість далеких речей, подібність неподібного. У зв’язку з розглядом споживання в його поле зору потрапляє філософія Платона, Геракліта, атомістів, Гегеля (розділи «Витікання», «Асиміляція їжі»). Він виявляє зв’язок між економічною тео­рію та історією медицини (розділ «Кругообіг, що живить і збагачує: кров Вільяма Гарвея і економічна теорія Франсуа Кене»), біологією (розділ «Продуктивність природи та економіки»), алхімією (розділ «Праця вогню: від алхімії до промисловості»), хімією (розділ «Вогонь праці»). Мало яке інше дослідження дозволяє з такою чіткістю зрозуміти силу і значення метафор у розвитку наукового знання.

Можна, врешті, не погоджуватися з кінцевим висновком праці Вольфґанґа Шивельбуша, але слід зазначити його прагнення і, головне, надзвичайне вміння, вже виявлене ним у деяких попередніх працях (згадаймо, наприклад, книжку «Розчаклована ніч»), повертати первісний духовний сенс речам, якого їх позбавила техногенна цивілізація.