Принаймні якщо згадати один із найпотужніших і, певно, найвідоміших критичних випадів у бік нинішнього стану речей, а саме книжку Жана Бодріяра «Суспільство споживання» (1970), то тут фундаментальною характеристикою суб’єкта (людини і суспільства загалом) виступає споживання. Навіть більше, діяльність, виробництво перестають бути характеристикою суб’єкта, перетворюючи його на функцію і підпорядковуючи його принципові продуктивності (performance principle), як це раніше описав Герберт Маркузе в своїй знаменитій «Одномірній людині» (1964).

Як уже йшлося, книжка Шивельбуша не є ще одним внеском в історію споживання. Але також не слід її вважати і ще одним внеском у критику феномена споживацтва. Радше дослідник іде від абстрактного розгляду споживання і повертає його у ширший, а точніше, гранично широкий контекст – на рівні обміну речовин між людьми і речами взагалі. Відштовхуючись від понять-двійників, що належали традиції класичної політичної економії – «продуктивного споживання» та «споживчої продукції», – він виходить за її межі, звертаючись до альтернативної традиції – фізіократії, що програла в конкурентній боротьбі ідей і стала історичним анахронізмом, але, на думку Шивельбуша, набуває нового значення й актуальності за нових історичних умов.

«Іронія історії економічних ідей полягає в тому, що засновник теорії індустріальної продукції дотримувався традиційного поняття продукції, натомість представники начебто анахронічної теорії, проти якої він виступав, обстоювали набагато сучасніше поняття».

Якщо поняття продукції (виробництва) Адама Сміта антропоцентричне (так само як і, зауважимо в дужках, поняття споживання), поняття продукції у фізіократів «фізіоцентричне», тобто природоцентричне (від грец. physis, «природа»; ця давньогрецька асоціація не випадкова). Але ж, відповідно, з такого розуміння виробництва мало б випливати також фізіоцентричне поняття споживання. (Звичайно, якби фізіокра­тична теорія здобула історичну перемогу і стала фундаментом сучасної економічної науки.) Інакше кажучи, споживання поставало б не як абстрактний процес, що замикається на індивіда і його бажання як кінцеву мету, а як природний процес, тобто процес обміну речовин в самій природі. Утім, Шивельбуш не вдається до розмірковування в умовному способі (з приводу того, що було б, якби перемогла лінія фізіо­кратів), але, саме скориставшись імпульсом, отриманим від фізіократів, гранично розширює контекст – а границею тут виступає антична філософія і її метафори як точка відліку в осмисленні природи й обміну речовин у природі.