— Ти… відшиниш… еее… двежі, — почулося за його спиною.

— Без питань, — він навіть не став озиратися. — А ще зумію зачинити їх так, що ніхто ні про що не здогадається.

— Не ті… оці, — зеехійка пацнула в двері, біля яких стояла.

— На це я не маю часу, бо гівно, в яке я впав, саме заливає мені рота. Хіба що я оберу довгу мандрівку за місто.

— Кве венре.

— Знаю, що ти не розумієш. Я шукав одного Меча, а почув, як троє по-справжньому сильних і можних сучих синів планують зайнятися мною та моїми друзями. Спочатку — справи, мала.

— А’лееталь? Квенте тен алееталъ’с аррдунс!

— Маєш намір сваритися? Ми сидимо в одному лантусі, — він припинив оглядати замок і подивився на дівчину. — Хоча я й не знаю, як ти в цьому лантусі опинилася і що тут робиш.

Вона стояла під протилежною стіною, прихована миготливими тінями. Раптом зробила кілька довгих кроків, аж опинилася в колі світла, яке падало з каганця. Здавалося, вона веде запеклу внутрішню боротьбу.

— Ти… відшиниш двежі, я дам… Меч, — пробелькотіла вона.

Авжеж.

— Ти вкрала Меч Реаґвира? Шматок заліза, який я сам ледве зумів би винести сходами? Ти маєш мене за дурня? Ні, можеш не відповідати, — він повернувся до дверей. — Краще давай розійдемося як… ех, як добрі незнайомі.

Він почав обережно досліджувати конструкцію замка. Наскільки не було проблемою відкрити його, настільки ж проблематичним могло виявитися замикання його ззовні, щоби ніхто не здогадався. Але Альтсін міг дати собі раду.

Поміж його лопатками засвербіло так, наче дюжина бджіл залишила там свої жала. Він почув неприємний скрегіт, а коли озирнувся — кам’яний постамент, який боги лише знають, скільки важив, піднявся на пару стоп над підлогою. Дівчина стояла поряд, торкаючись кінчиками пальців правиці до його поверхні. Тихо промовляла якісь слова, виклично дивлячись на Альтсіна. Коли вирішила, що він побачив достатньо, замовкла, а чорний камінь поволі опустився на своє місце.

— Флет’г Меч?

Він зціпив зуби, перечікуючи, поки пройде свербіж.

— Так, я хочу Меч.