Керлан. Скільки він пам’ятав, Керлан залишався правою рукою Цетрона. Дитиною Альтсін учився в нього бою ножем і нічному прокраданню. Керлан загинув… через нього?

— Я маю йти, — простогнав він. — Щось я погано почуваюся.

Цетрон кивнув.

— Іди. Але не швендяй тут найближчими днями. Вулиці зараз неприязні, — він зробив промовисту паузу, — для прибульців з-поза міста.

Несподівано обійняв його та поплескав по спині.

— Пам’ятай. Дві причини.

Центр міста палає, а він пильнує, щоб пожежа не згасала. Місто збудували розумно, на високій скелі, оточили потужним муром, зібрали чималі запаси води й їжі. Зібрали з навколишніх місцин воїнів і всіх, хто вмів збирати Силу. Поклонилися Володарці Скель. І це зробило їх зверхніми. Вони вважали, що зуміють йому протистояти, що їхня слабенька богиня дасть їм охорону.

Він прибув під ці стіни з невеличким супроводом: ледве кільканадцять начинь та менш ніж сотня людей. Але місцеві перелякалися так, що забарикадували брами й поховалися в будинках.

А він же не потребував забагато, хотів ледве тисячу чоловіків і хлопців, які мали покинути місто, аби підкоритися його Волі. Жінки могли залишитися, щоби народжувати наступних.

Вони вислали до нього гінця. Самотнього старця з очима, що палали внутрішнім вогнем.

«Ми не станемо твоїм плідним стадом», — сказав він, перш ніж потрапив на палю.

Що ж.

Як не хочуть — то не мусять.