Найгіршим було те, що відразу після пробудження якась тінь цих емоцій залишалася в ньому: люди — це комашня, бруд, хробаки. І якби в цю мить якийсь бог стер Понкее-Лаа з поверхні землі, злодій просто перекинувся б на інший бік і задоволено заснув, бо нарешті йому перестав би перешкоджати галас із вулиці.

Він урешті розплющив очі та сповз із нар, які слугували за ліжко. Мало що пам’ятав з учорашнього дня: зустріч із Цетроном і розмова з ним не викликали жодних вражень. Здавалось, імла зберігала навіть два попередніх видіння, які впали на нього посеред білого дня. Для зовнішнього спостерігача ті сни тривали не довше, ніж удар серця, але як довго йому буде так щастити? Демон ставав щоразу сильнішим.

Злодій обмив обличчя, перевдягнувся й зійшов до головної зали. Йому абсолютно не хотілося капусти з ковбасками.

Вони взяли його відразу після того, як Альтсін вийшов із заїзду: просто схопили за руки та втягнули у найближчий заулок. Четверо, хоча й цього здавалося забагато, оскільки кожен був на півголови вищим за нього і на око важчим на добрих сто фунтів. Двоє зарізяк поставили його під стіну, третій встав перед ним, стискаючи кулаки, четвертий зайняв позицію біля виходу до вулички, мало не повністю його блокуючи. Цетрон мав рацію, вулиці стали небезпечними для нових містян, а Альтсін, схоже, втратив інстинкти міського щура. Кількома роками раніше він би не вийшов із заїзду наче останній дурень, потрапивши просто в їхні лапи, а особливо зваживши, що гевали не здавалися надто розумними. Так, горлорізи, що заробляють на хліб тим, що ламають людям кістки й топлять їх у каналах. Були не схожі на тих, що вміють думати про кілька справ нараз. Може, саме тому вони були настільки добрими у виконанні доручень — коротких і таких, які складалися з небагатьох нескладних слів. Найкраще, щоб там були трилітерні, такі як «бий», «ріж» і «рви».

Він заспокоївся й набув пози переляканого простака.

— Але… але… але я нічого… я нічого не зробив… я нічого…

— Досить, — почулося з глибини вулички. — Можеш не вдавати.

Цей голос здавався знайомим. Альтсін глянув у той бік, звідки він долинав.

— Так, — чоловік в одязі найманого носильника кивнув. — Ти мене знаєш. Гундер-диц-Клів. Ми зустрічалися декілька років тому, коли я приносив Товстому доручення від анвалара.

— Пам’ятаю.

Гундера знали всі злодії в місті, бо це він був голосом анвалара, виголошував вироки, роздавав накази, нагадував усім, що ватажок стежить за ними. Начебто мав настільки добру пам’ять на обличчя, що колись упізнав на вулиці свою матір, яка кинула його раніше, ніж йому виповнилося три роки, після чого перерізав їй горлянку. Одна з міських легенд, яку повторювали в кожній злодійській норі.