Третього дня тіла ледве поміщаються в храмі, вже сягають рівня тридцяти стоп. І хоча рани не кривавлять надто сильно, але все одно сходами, що ведуть до будівлі, тече темно-коричневий струмок.

Закінчують вони разом із заходом сонця. Тридцять тисяч ударів вістрями. Тридцять тисяч тіл, які майже під дах наповнюють храм Володарки Війни. Він відчуває втому. Три дні й дві ночі він безустанно допомагає своїм, людям Волею, тримаючи їх у залізних лещатах, підтримуючи завзяття й гарт. Найгірше було з дітьми — доводиться силою ламати опір воїнів, призначених до страти, щоби ті підіймали й опускали зброю.

Виїжджаючи з міста, звільняючи таврованих бранців, він дає кожному коня й доручення, щоби вони передали його слова решті.

Ставить табір за мурами. Лягає спати під охороною начинь. Коли засинає, то послаблює вузли Волі.

Вранці сто двадцять його людей мертві. Перерізали собі вени, кинулися на мечі.

Ті, що пережили, мають випалені, наче жменя попелу, душі. В найближчій битві доведеться поставити їх у перші шеренги.

Біль вибухнув зліва, наче до його боку притиснулася медуза й оплела його тулуб мацаками. Неможливо було стримати той біль. Він витискав стогін крізь затиснуті зуби, повертався схлипами під час розпачливого втягування повітря. Альтсін мало не втратив силу в ногах, його коліна підігнулися й він раптом гепнувся на землю.

Вони його не притримали. Погано. Зараз стануть копати ногами.

Неважливо. Зате він вже не ходив вулицями чужого міста по кісточки в крові.

— Ну… ак од… зу… раще, — голос линув згори, ледве зрозумілий крізь шум крові у вухах. — …а…олінах… як належить. Підведи голову.