— Омвірон, досконала отрута. Не має смаку, запаху й протиотрути. Швидко всотується, навіть якщо викличеш блювання відразу по тому, як проковтнеш — не врятуєшся. Діє довго, кілька днів, і не дає жодних симптомів. Поволі кружляє в крові, накопичуючись в нирках, печінці й легенях. А потім, на п’ятий чи шостий день, ти раптом починаєш сцяти й плювати кров’ю. У тебе болить все тіло, ти втрачаєш зір, душишся й помираєш. Все — не більше, ніж за чверть години. Болісна, але в міру швидка смерть. Цих п’яти днів вистачить, щоб наша людина виїхала з міста. Дуже багатою. Такою багатою, що зможе купити собі якусь садибу, де проведе решту життя серед виноградників, роблячи дітей навколишнім селянкам. Я б сам спокусився, якби існував шанс, що Товстий підпустить мене до себе.

Отрута. Хоча в місті існувало кілька гільдій найманих убивць, користатися з отрут сповільненої дії було винятково безчесним. Одна справа нашмарувати стрілу чи клинок кинджала, що збільшить їхню дієвість, а інша — дати жертві, яка нічого такого не сподівається, отруту в їжі чи питві, а потім споглядати кілька днів, як вона конає. Навіть школи алхімії, які діяли в місті, приймали неписане правило й незмірно рідко користалися чимось таким. Альтсін широко посміхнувся.

— Я ще трохи пам’ятаю правила, важливі для цього міста. Не буде такого місця в Фііланді, де ваша людина могла б сховатися.

— Ти отримуєш стільки золота, щоб виїхати якнайдалі. Навіть до Імперії. Ти зміниш ім’я, вигляд, оженишся й народиш дітей, яким купиш шляхетські титули. Вочевидь, роблення діточок селянкам залишиться в силі. Будеш багатий, лінивий і ситий життям. Забудеш про бідність, холод і голод. Це будуть найлегші гроші в твоєму житті. Повернешся до Товстого, ви вип’єте вина на знак примирення. Він завжди мав до тебе слабкість. А потім ти виїдеш з міста…

Гундер говорив короткими, простими, майже гіпнотичними фразами. Пляшечка в його руці монотонно колисалася. Горлорізи за спиною Альтсіна стовбичили нерухомо, наче скульптури. Лише Аш дозволяв собі стискати кулацюри, розглядатися й чухати голову.

Альтсін встав на широко розставлених ногах, легенько коливаючись, й припинив слухати. Біль із нестерпного зробився важким, а поламані ребра не давали дихати на повні груди, але що поробиш. Він відчував вагу в рукаві. Його не обшукали, що було помилкою, тож підводячись він витягнув кинджал з-за халяви, хоча, в ім’я всіх богів, навіть не пам’ятав, щоб свідомо прийняв таке рішення. Тепер він притримував зброю вістрям униз, кінчик клинка колов його в палець Досить розкрити долоню й схопити руків’я.