— Дай-но мені ту пляшечку, — прохрипів він на вухо Гундеру. Отрута змінила власника.

— П’ятсот імперських… — шепіт був майже нерозбірливим. — Стільки анвалар платить за голову Товстого. Я не говорив раніше… тепер ти знаєш… П’ятсот у золоті й діамантах… За це можна купити садибу… можна…

Злодій трохи натиснув вістрям на його горлянку, і шепіт перервався.

— Аше, — різун тупо глянув на нього. — Перев’яжи свою рану. Нехай ті двоє тобі допоможуть.

Перев’язка не тривало довго, їм вистачило відірваного рукава й пояса.

— Ага. А тепер — геть звідси. Так, вам треба вийти й повернутися до Ґригаса. Еге ж?

Кинджал легенько пошкріб щетину Гундера.

— Та… Так… Давайте. Йдіть.

Зарізяки вийшли з провулка. Альтсін чекав. Існував ризик, що вони виявляться розумними, не звернуть уваги на наказ і чекатимуть на нього біля виходу, але впевненості в такому було не більше, ніж у тому, що зараз тут з’явиться меекханський імператор.

— Що тепер? — Гундер уже повернув собі голос.

— Ти залишаєшся, я виходжу. І ні, я не перерізатиму тобі горлянки. Передаси від мене звістку Ґригасу. Ціна, яку він назвав, трохи занизька, тож нехай ще раз добряче подумає, скільки він готовий заплатити за щось подібне.

Це був… розумний хід. Поки вони будуть вважати, що його можна купити, — не відправлять наступних бандитів. Це дасть йому час, аби запланувати наступний крок.

— А тепер — на коліна. Прикрий очі.

Коротким ударом у скроню він посадив бандита на землю. Щоправда, до того часу, як його люди повернуться сюди із підкріпленням, його міг хтось знайти, пограбувати й підрізати, але це вже не була проблемою Альтсіна.

Він мав подумати, що робити далі, і до того ж — швидко, бо в місті для нього раптом зробилося затісно.

* * *

Варильня. Одна з перших дільниць міста. Колишнє його серце, яке виробляло мільйони фунтів найчистішої морської солі на рік, а потім, після швидкого розвитку Понкее-Лаа, було перебудоване на дільницю бараків і складів.