Злодій сперся спиною об стіну, яка колись була бортом човна. Заплющив очі.

— Я питав… Чому ти посміхаєшся?

— Я не Мала Лівка.

— Що?

— Мала Лівка була портовою дівкою. І були також в порту, біля Довгого Узбережжя, два ґанґи злодіїв. Авера-лоф-Бенега й Гонне-ра Чахи. Мені тоді було одинадцять… ні, дванадцять років. Обидва ненавиділи один одного, наче скажені пси, а Лівка була надто нерозумною або ж надто жадібною, щоб зробити вибір між ними, тож крутила із обома одночасно. Робила це так спритно, що ніхто нічого не розумів, навіть її опікунка. Але якось вона щось переплутала й замість того, щоб прийти до Авера, пішла на зустріч до Чахи. Швидко зрозуміла помилку, але Ґоннор виявився настільки втішеним, що вона вже не могла від нього вирватися. А в той самий час Авер і його люди шукали її по всьому порту. І знайшли. Скажімо так, у процесі. Увірвалися до криївки Чахи з ножами й палками, пролилося чимало крові. Цетрон був розлючений і казав, як і інші, що це вина тієї дурнуватої дівки.

Альтсін відчував, як ясновидець втуплює в нього свої приховані за більмами очі.

— Про що ти кажеш, хлопче?

— Бач, всі казали, що люди Авера й Чахи порізали одне одного через Малу Лівку. А я вже тоді поставив собі питання: а що було б, якби Лівка їх ошукала, але вони були б друзями? Вважаю, що тоді нічого б не сталося. Найбільше — хлопці потовкли б один одному пики, а тоді уставили б чесний поділ днів. Лівка була тільки причиною, малим, худорлявим і шмаркатим приводом. Розумієш?

— Не дуже.

— Я думав про це. Про мої сни. Чи це минуле, чи це видіння майбутнього. Про дивних людей, які з’явилися нізвідки. Про кров на дошках молу. Ніхто з тих, хто загинув нині вночі, не мав бути на тому місці. Війни спалахують не через те, що якась портова дівка переплутала коханців, і не через те, що якийсь злодій опинився в поганий час у поганому місці. Війни спалахують, бо пара людей ненавидять одне одного до тієї міри, що далі вже неможливо. Або тому, що хтось хоче більше грошей, влади або ж інших вигод, але не може отримати їх іншим чином. Тож якби я тоді не витер долоню об руків’я Меча, потвори все одно б прийшли. Якщо не тепер, то за п’ять, десять або сто років. Я маю рацію?

Він розплющив повіки й глянув просто на ясновидця. В очах старця знову танцювала річка.

— Я вже казав, — зашуміли навколишні води, — що йому пощастило. Дуже. Може, за все своє існування він ніколи не зустрічав такого, як ти, Альтсіне. Його авендері завжди добиралися серед найпалкіших прихильників, готових без супротиву зробитися начиннями для душі бога. Він ніколи не мав серед них друзів. Партнерів.