— Смерть. Цікава штука. Якби ж ти знав, що це насправді значить, то не поспішав би до неї. Дихай. Поволі, бо знову обблюєш мого човна. І не розраховуй на милосердя. Потім вичистиш його. Ретельно.

Плюхнули весла, вони рушили. У бік молу. Альтсін лежав на оббльованих дошках і не міг ворухнутися. Цієї миті йому було байдуже.

Дівчина озвалася першою.

— Хто ти? Так легко мене відштовхнув… Ах, це ти… Ми вже одного разу зустрічалися, пам’ятаєш?

Вона говорила спокійно і з усмішкою, що таїлася в її голосі.

Мала акцент когось із міста, когось із набережних дільниць, дочки капітана корабля або купця середньої заможності. Якби заговорила з ним на вулиці, то він би щось буркнув у відповідь і пішов би собі далі, настільки звичним був цей акцент. Міський.

— Я ніколи тебе не зустрічав, — Явиндер зупинив човен у кількох ярдах біля молу.

— Справді?

— Так. Але я вже знаю, чого ти хочеш у моєму місті. Їдь звідси.

До світанку.

— Чому б це? — у питанні крилося кокетливе тріпотіння вій. — Адже я допомогла тобі прибратися. Знаєш, що може статися? За кілька років він вкраде в тебе і місто, і людей. Дай мені його. Закінчимо це тут і зараз.

— Ні.

— А може, я повинна взяти його сама?..

Злодій застогнав, наче хтось вилив на нього глечик киплячої олії поміж лопатки. Сила? У порівнянні з чарами міських магів і жерців, це було наче шторм проти пускання вітрів. Він зціпив зуби.

Зникло. Потроху, наче хвиля, що відступає під час відпливу. Форкання ясновидця забриніло, наче форкання веселої видри.

— Ти насправді хочеш встати проти мене? Тут? У гирлі річки?

Коли ти на молі, майже посередині її нурту?

Шум води, потріскування дошок, здивований крик. Кашель і спльовування.

— Твій товариш не вміє плавати. Я маю його забрати? Тоді тобі полегшає чи стане важче? А ти? Чи станеш битися за нього з усіх сил? Ризикуючи власним… існуванням?

Голос Явиндера змінився. Тепер він доносився звідусіль. Здавалося, що шепотіла вся річка.