Злодій звівся і, не дивлячись на ясновидця, перехилився за борт і обмив обличчя. Потім прополоскав рота, хоча здавалося, що — принаймні сьогодні — з нього має бути досить цієї води.

Двоє прибульців надалі стояли на молі. На тому, що від нього залишилося. Палі перекривилися, більшість дошок зникла. Обидва були мокрими, а вбивця знову тримав мечі в руках. Було щось жалісливо-безсильне в цьому жесті.

— Тож як? — річка шепотіла навколо, а Альтсін поставив би власну голову на те, що ясновидець навіть не намагається відкривати рота. — Ти насправді хочеш за нього битися?

— Якщо так, — відповіла вона, — помре чимало людей.

— Авжеж. Тому я й питаю. Насправді хочеш?

Тиша.

— Розумію.

Злодій торкнувся Явиндера, а коли той озирнувся на нього, його очі мали колір річки після весняної повені.

— Ні, — Альтсін похитав головою, — не таким чином. Ти не втопиш його як кошеня.

— Чому ж?

— Бо він на це не заслужив.

— Якби він мав шанс, то вбив би тебе, наче скаженого пса.

— Може. Але в бою. Віч-на-віч, — злодій кахикнув. — Є пара людей у цьому місті, яких я й сам охоче втопив би. Вранці дам тобі список. Але йому сьогодні — пробач.

Тиша. А потім шум. Струмок, який несеться гірською ущелиною, річка, що звивається освітленою галявиною, малий водоспад, над яким встає веселка. Радість. Річка сміялася.

— Лише ти, — відізвався за мить ясновидець. — Ніхто інший, крім тебе, не може мене так розвеселити. Він іще не знає, яке має щастя, що натрапив на тебе. Може, чогось навчиться.

Старець озирнувся на мол. — Ви маєте поїхати з міста до світанку. Якщо ні — я прийду по вас. Розумієш, моя дорогенька?

— Розумію. І запам’ятаю, Явердосоме.

— Добре. Ну хлопче, хапайся за весла. Попливемо додому.

* * *