Побачивши, куди я дивлюся, письменниця хутенько сховала руки під шаль.

— Вибачте за вимушену перерву в нашій роботі, — мовила вона. — Якось мені навіть довелося відіслати вас додому, коли Еммеліна нездужала. І зараз я знову змушена коротати час біля неї, тому наші інтерв’ю доведеться тимчасово відкласти. Але ненадовго. Тим паче, що незабаром Різдво, і вам неодмінно закортить з’їздити додому і провести свято з рідними. А коли повернетеся, тоді побачимо, як стоятимуть справи. Гадаю, що… — вона перервалася на якусь мить, — що на той час ми вже матимемо змогу без перешкод продовжити роботу.

Я не відразу збагнула сенс сказаного. Слова можна було тлумачити як завгодно, але з інтонації я здогадалася, про що йшлося. Я кинула швидкий погляд на обличчя сплячої Еммеліни.

— Ви хочете сказати, що…

Міс Вінтер скрушно зітхнула.

— Нехай вас не вводить в оману те, що моя сестра здається такою дужою. Вона вже давно хворіє. Багато років я була певна, що мені доведеться побачити, як вона першою покине цей світ. Але коли і я захворіла, моя впевненість похитнулася. Наразі ж ми наче змагаємося одна з одною, хто перший досягне фінішної лінії.

Так ось чого ми чекали! Ось без якої події не зможе завершитися ця історія!

Раптом у моєму роті пересохло, а серце стиснув страх. Я злякалася, як мала дитина.

Вона вмирає. Еммеліна вмирає.

— Це моя провина?!

— Ваша провина? З якого дива це б мало бути вашою провиною? — похитала головою міс Вінтер. — Події тієї ночі не мають жодного стосунку до стану здоров’я моєї сестри. — І міс Вінтер прикипіла до мене, як колись, отим своїм гострим поглядом, який бачив більше, ніж я хотіла сказати. — Чому це вас так бентежить, Марґарет? Моя сестра — абсолютно чужа для вас людина. Та й співчуття до мене навряд чи тривожить вашу душу, чи не так? Тож скажіть мені, Марґарет: у чім справа?

Почасти міс Вінтер помилялася. Я й справді співчувала їй, уявляючи, яких мук їй доводиться зазнавати. Незабаром вона має стати так само ампутованою, як і я. Двійнята, що втрачають свою фізичну половину, втрачають і половину своєї душі. Межа, що відділяє життя від смерті, — непевна і тонка, і близнюк, що зазнав тяжкої втрати, живе ближче до цієї межі, ніж решта людей. І хоча міс Вінтер нерідко бувала дратівливою і сперечливою, у мене поволі виникла симпатія до неї. Особливо мені подобалася та маленька дівчинка, якою вона колись була і яка останнім часом стала проявлятися в ній дедалі більше. З коротко підстриженим волоссям, з обличчям без косметики, з тоненькими руками, на яких уже не було коштовностей, Віда Вінтер із кожним днем дедалі більше скидалася на дитину. На мою думку, саме ця дівчинка, а не доросла жінка, незабаром утратить свою сестру; і коли я думала про це, моя печаль була схожа на печаль міс Вінтер. Її драма мала розігратися тут, у цьому будинку, у найближчі дні, і це була та сама драма, яка визначила моє життя багато років тому, коли я ще нічого не розуміла і нічого не пам’ятала.