Про значне поліпшення свого стану я могла судити хоча б з того, що моїми думками заволоділи не скарби бібліотеки міс Вінтер, а її історія. Я взяла нагорі купу своїх паперів, до яких не торкалася відтоді, як захворіла, принесла їх у тепло зігрітої каміном кімнати й просиділа там більшу частину дня, перечитуючи їх. Кіт сидів поруч. Я читала, читала й читала, пізнаючи всю історію заново, пригадуючи всі її таємниці.

Але жодного відкриття я так і не зробила. Наприкінці я відчувала таку ж саму непевність, як і на початку. Хто пошкодив запобіжник на драбині Джона-копача? І що то був за привид на галявині, якого побачила Естер? А найменш зрозумілим видавалося ось що: яким чином Аделіна, ота несамовита, некерована і лінива дитина, нездатна спілкуватися ні з ким, окрім своєї нетямущої сестри, і спроможна лише на жорстоке знищення зразків паркової культури, — яким чином вона перетворилася на міс Вінтер, людину високої внутрішньої дисципліни, авторку десятків романів-бестселерів і… власницю такого вишуканого парку?

Я відсунула купу паперів убік, погладила кота і, спрямувавши погляд на вогонь, занудьгувала. Мені раптом схотілося комфортної історії, де все заздалегідь заплановано, де певне сум’яття в середині дії служило б виключно для моєї втіхи, де б я за кількістю сторінок, які лишилося прочитати, могла вгадати близькість розв’язки. Тим часом я й уявлення не мала, скільки сторінок лишилося до кінця історії про Еммеліну й Аделіну. Я не знала навіть, чи матиму час і можливість повністю цю історію записати.

Мені було цікаво, чому я сьогодні й досі не побачилася з міс Вінтер. Щоразу, коли я питалася про неї, Джудіт відповідала однаково:

— Вона зараз у міс Еммеліни.

І так було аж до вечора.

А ввечері я отримала записку від самої міс Вінтер: якщо я почуваюся достатньо добре, то чи не могла б я почитати їй трохи перед вечерею?

Коли я прийшла, то побачила на столику біля міс Вінтер книжку — «Таємниця леді Одлі». Розгорнувши її на закладці, почала читати. Але не встигла я закінчити розділу, як зупинилася, відчувши, що письменниця хоче зі мною поговорити.

— А що насправді трапилося тієї ночі? — запитала міс Вінтер. — Тоді, коли ви захворіли?

Я трохи занервувала, але все одно зраділа нагоді дати пояснення.

— Я вже знала, що тут живе Еммеліна: часто чула її вночі, бачила у саду. Я з’ясувала, де вона живе. А тієї ночі я декого привела на зустріч із нею. Але Еммеліна перелякалася. Я не збиралася жодним чином її настрахати. Просто ми заскочили її зненацька, і коли вона нас побачила, то… — слова застрягли в моєму горлі.