Керуючись приписами доктора Кліфтона, я провела два дні у ліжку, добре харчуючись, час від часу відсипляючись і читаючи пригоди Шерлока Холмса. Мушу однак зізнатися, що допустила передозування рецептурних ліків, оскільки замість рекомендованих десяти сторінок ковтала оповідання за оповіданням. Наприкінці другого дня я послала Джудіт до бібліотеки, і та принесла мені звідти ще один томик Конан Дойла. Коли я захворіла, жінка почала ставитися до мене з несподіваною добротою. Її ставлення до мене змінилося — не тому, що їй було мене шкода (хоча їй дійсно було мене шкода), а тому, що присутність Еммеліни в домі перестала бути таємницею, і тепер Джудіт могла дозволити собі керуватися у стосунках зі мною своїми природними симпатіями і не вбиратися щодня у маску холодної стриманості.

— Невже вона вам так нічого і не сказала про тринадцяту казку? — спитала якось Джудіт із задумою.

— Ані слова. А вам?

Служниця похитала головою.

— Ніколи. Дивно, однак, що з усього написаного нею найвідомішим є оповідання, якого, можливо, не існує взагалі. Подумати тільки: вона запросто могла б опублікувати книжку, де бракувало б не одного, а всіх оповідань, — і тим не менш ця книжка розкуповувалася б, як гарячі пиріжки.

Джудіт трохи помовчала, похитала головою, наче намагаючись відігнати якісь думки, і вже іншим тоном спитала:

— А яка ваша думка про лікаря Кліфтона?

Коли лікар Кліфтон зайшов на хвилину провідати мене, його погляд упав на книжки, що лежали на столику біля мого ліжка. Він не сказав нічого, але ніздрі його знову злегка сіпнулися.

На третій день я встала з ліжка, почуваючись легенькою і кволою, як новонароджена. Коли я розсунула штори, до кімнати хлинув потік чистого й свіжого світла. Від обрію до обрію простягалася яскрава, безхмарна блакить неба, а під нею іскрився морозними блискітками парк. Здавалося, упродовж нескінченних похмурих днів світло накопичувалося за хмарами, і тепер, коли вони щезли, це світло, нічим уже не стримуване, враз вихлюпнуло на землю свій яскравий двотижневий запас. Мружачись на сонці, я відчула, як у моїх жилах повільно, мов той слимак, рухається життя.

Перед сніданком я вийшла з будинку. Повільно й обережно ступаючи, пройшлася галявиною в супроводі кота, який вертівся в ногах. Під моїми підборами чулося легеньке потріскування: пріле листя вкривав тоненький шар льоду, а на ньому вигравало сонце. Облямована інеєм трава зберігала мої сліди, але кіт, що рухався біля мене, наче справжній маленький привид, жодних відбитків після себе не залишав.

Спочатку холодне сухе повітря ножем встромилося мені у горло, але мало-помалу воно вдихнуло в мене нове життя, і я відчула п’янку радість. Одначе кількох хвилин було цілком достатньо: із порожевілими щоками, почервонілими пальцями та змерзлими ногами я радо повернулася в тепло будинку, і кіт так само радо повернувся разом зі мною. Спочатку сніданок, потім диван у бібліотеці, палахкотіння вогню і цікава книжка.