Джон із Хазяйкою витріщилися на дитину, потім перезирнулися між собою — і знову витріщилися.

— Джоне, може, я недобачаю, але скажи, будь ласка, там і справді немає того, чого мені не видно?

— Ні, нема.

— Теж мені парубок знайшовся! Та це ж дівчина!

Вони гріли чайник за чайником, намилювали дитині шкіру й волосся, вишкрябували зашкарублу грязюку з-під нігтів. А вимивши крихітку, простерилізували пінцет і витягли з ноги шпичку — дитинча сіпнулося, але не закричало, — а потім забинтували ранку. Змастили теплою рициною струпи навколо очей. Натерли рідиною проти опіків блошині укуси, а вазеліном — потріскані губи. Розчесали довге, кошлате волосся. Поклали холодні компреси на чоло та палаючі щоки. Потім загорнули у чистий рушник, посадовили за кухонний стіл, і Хазяйка заходилася годувати дівчинку з ложечки, поки Джон чистив їй яблуко.

Вона аж захлиналася, ковтаючи суп, аж давилася, запихаючись нарізаними шматками яблука. Хазяйка відрізала кусень хліба, намазала його маслом — дівчинка накинулася на бутерброд, як голодне вовченя.

Джон і Хазяйка мовчки спостерігали за нею. Очиці, очищені від струпів, виявилися скалочками смарагдів. Волосся, висхнувши, явило свій справжній, золотисто-червоний колір. На голодному худому обличчі різко виступали широкі вилиці.

— У тебе теж виникла така сама думка, що і в мене, Джоне?

— Авжеж.

— Скажемо йому чи ні?

— Ні. Але її місце — тут.

— Атож.

Хвилину-дві вони мовчали, розмірковуючи, як бути далі.

— Може, лікаря покликати?

Нездорові рум’янці на обличчі дитинчати дещо поблякли. Хазяйка приклала руку до чола — і досі гаряче, але температура помітно спала.

— Подивимося, як вона почуватиметься вночі. А лікаря покличемо вранці.

— Якщо буде потреба.

— Та отож — якщо буде потреба.

* * *

— Отак вони й вирішили, — сказала міс Вінтер. — І я залишилася.