Тепло її руки дало мені надію, що все ж таки Еммеліна ще зможе мене почути. Тепло її руки вмить покликало з моїх грудей усі ті слова, які я хотіла переказати сестрі, — і вони побігли, спотикаючись одне об одне, щоб якнайшвидше зірватися з моїх вуст і полинути до вух Еммеліни.

— Еммеліно, знайди мою сестру. Знайди її, будь ласка. Скажи, що я чекаю на неї. Скажи їй, що… — Я затнулася: горло моє виявилося завузьким для такого юрмища слів, і вони заважали одне одному. — Скажи, що мені сумно без неї! Скажи, що мені самотньо!

Слова — пристрасні, запальні — похапцем вискакували з мене, із шаленим завзяттям пробігали ту невеличку відстань, що відділяла мене від Еммеліни, і кидалися навздогін тій, яка щойно вирушила у вічні мандри.

— Перекажи, що я не можу більше чекати! Скажи, нехай прийде до мене!

Але було вже запізно. Між нами впала завіса вічності. Невидима. Невідворотна. Невблаганна.

Мої слова, вилетівши, безпорадними пташками вдарилися об шибку.

— Бідна моя дитино.

Відчувши на плечі дотик руки міс Вінтер, я тихо заплакала — заплакала над похололими тілами моїх загиблих, понівечених слів.

А рука міс Вінтер, легенька, майже невагома, лишилася на моєму плечі.

Нарешті я перестала плакати і втерла очі. У моїх грудях ще лишалося кілька слів. Вони носилися, стукаючись об ребра й не відаючи, куди поділися їхні товариші.

— У мене була сестра-близнючка, — мовила я. — Ось тут. Дивіться.

Я підняла заправлений светр і повернулася боком до світла. Мій шрам. Моя половинка місяця. Блідого, срібно-рожевого кольору; напівпрозорий перламутр. Роздільна межа.

— Вона була ось тут. З’єднана зі мною ось у цьому місці. А вони взяли і розділили нас. І моя сестра померла. Не змогла без мене жити.

Я відчула тремтливий дотик пальців міс Вінтер на моєму боці — то вона провела ними по перламутровому півмісяці. У її очах світилося ніжне співчуття.

— Річ у тім, — мовила я (це були завершальні слова — слова, після яких усе, що я казатиму далі, буде маловартісним і незначущим), — річ у тім, що я не певна, чи зможу я далі жити без неї.

— Моя дитино. — Міс Вінтер знову поглянула на мене й заколисала у співчутті, яким повнилися її очі.

Я не сказала нічого. Моя свідомість залишалася абсолютно нерухомою. Але під нею відбувалися тектонічні зсуви. Раптом я відчула струмінь підводної течії. Упродовж років потонулий корабель лежав на глибині, ховаючи у трюмі свій страшний вантаж — скелет людини. І ось тепер цей корабель зрушив з місця. Я сама його потурбувала, і його рух здійняв клуби піску з морського дна; дрібнесенькі часточки несамовито затанцювали у темній збуреній воді.