А міс Вінтер і далі не зводила з мене погляду своїх зелених очей.

І мало-помалу здійнятий із дна пісок осів; мало-помалу заспокоїлася вода. А потривожений було скелет знову влігся на своє місце в іржавому трюмі загиблого корабля.

— Колись ви хотіли, щоб я розповіла вам свою історію, — почала я.

— І ви відказали, що у вас її немає.

— Тож тепер ви знаєте, що вона в мене таки є.

— А я була певна. — На обличчі міс Вінтер з’явилася гірка співчутлива усмішка. — Коли я вас сюди запросила, мені вже здавалося, що я знаю вашу історію. На той час я встигла прочитати ваше есе про братів Ландьє — до речі, дуже гарне есе. І я переконалася, що ви багато знаєте про братів та сестер. Це був, так би мовити, погляд зсередини, і ця особливість привернула мою увагу. І коли я читала ваше есе, мені раптом спало на думку, що й у вас є сестра-близнючка. І це переконання міцніло в мені. Тому я й обрала саме вас своїм біографом. Я зрозуміла: якщо після того, як я роками розповідала байки репортерам, у мене виникне спокуса і вам збрехати, ви все одно виведете мене на чисту воду.

— Я вже вивела вас на чисту воду.

Вона кивнула — спокійно, печально, анітрохи не здивувавшись.

— Та вже й слід. Ви багато знаєте?

— Тільки те, що ви мені розповіли. Побічну сюжетну лінію — за вашими ж словами. Ви розказували мені історію Ізабель та її двійнят, а на інше я вперто не звертала уваги. А побічною сюжетною лінією був Чарлі та його шалені витівки. Ви увесь час підштовхували мене у напрямку «Джейн Ейр». Це книжка про дівчину в чужій родині. Кузину, яка втратила матір. Не знаю, ким була ваша мати. І чому ви з’явилися в Енджелфілді без неї.

Міс Вінтер сумно похитала головою.

— Усі, хто міг дати відповідь на ці запитання, вже давно померли, Марґарет.

— А ви не пам’ятаєте?

— Я звичайна людина. І, як і всі люди, я не пам’ятаю свого народження. На той час, коли прокидається наша свідомість, ми вже маємо певний досвід існування на цьому світі, і нам починає здаватися, що ми прийшли у нього цілу вічність тому. І ми починаємо поводитися як глядачі, що спізнилися на театральну виставу: намагаємося якомога швидше збагнути, що було на початку, базуючи свої здогадки на тому, що бачимо тепер. Скільки разів поверталася я до межі своєї пам’яті і силкувалася зазирнути в темну безодню, що зяяла за цією межею!.. Але над цією межею витають не лише спогади. Цю царину населяють також фантасмагорії. Кошмари самотньої дитини. Красиві казки, вигадані розумом, спраглим до фантастичних історій. Вигадки дівчинки з розвинутою уявою, якій дуже хочеться пояснити собі те, чого пояснити не можна. І яку б історію не відшукала я на отій межі забуття, я не буду обманювати себе і твердити, що то є правда.