— Розкажи мені про маму, — попрохала я його. — Чому вона така?

І він розповів мені:

— Під час пологів їй стало дуже погано. Тебе вона побачила вперше вже згодом, а твою сестру їй не довелося побачити ніколи. Вона сама ледь не померла. На той час, коли мати прийшла до тями, операція з вашого розділення вже відбулася, і твоя сестра…

— І моя сестра померла.

— Так. І ніхто не знав, виживеш ти чи ні. Я ходив від ліжка твоєї матері до твого… Боявся, що втрачу вас обох. Молився всім знаним мені богам, щоб вони зберегли вам життя. І мої молитви було почуто. Частково. Ти вижила. Але мати так до кінця і не одужала.

Залишався ще один момент, який мені хотілося з’ясувати.

— А чому ти не розповів мені? Не розповів про те, що я — одна з двійні?

Батько повернув до мене згорьоване обличчя, потім ковтнув — і заговорив хрипким від хвилювання голосом.

— Історія твого народження — сумна. Твоя мати вважала, що мала дитина навряд чи сприйме таку історію. Якби я міг, я б узяв цей біль на себе, Марґарет. Я зробив би все заради того, щоб уберегти тебе.

Ми сиділи й мовчали. Мені пригадалася решта запитань, які я хотіла поставити, але потреба в них уже відпала.

Я простягла руку батькові — і в той самий момент він простяг мені свою.

* * *

За три дні я встигла побувати на трьох похоронах.

Проводжати міс Вінтер в останню путь прийшло багато людей. Уся країна оплакувала смерть улюбленої письменниці, й тисячі читачів приїхали засвідчити шану її пам’яті. Я ж полишила жалобну церемонію, як тільки з’явилася нагода, бо встигла попрощатися з померлою раніше.

Другий похорон відбувся тихо і спокійно. На ньому були присутні тільки Джудіт, Моріс, лікар Кліфтон і я. Ми ховали жінку, яку впродовж служби священик називав Еммеліною. По закінченні служби ми коротко попрощалися і роз’їхалися.

Третій похорон був найскромнішим. У крематорії в Бенбері я була єдиною особою, у присутності якої священик зі смиренним виразом обличчя наглядав за переданням «у руки Господа» скелета нерозпізнаної людини. Так, «у руки Господа», хоча саме я «від імені родини Енджелфілдів» забрала опісля урну із прахом.

В Енджелфілді з’явилися проліски. Точніше, тільки-но почали пробиватися крізь мерзлу землю, щоб вистромити зі снігу свої гострі зелені пагінці.

Я підвелася й прислу´халася. То був Аврелій; він саме проходив крізь цвинтарну браму. На плечах у нього був сніг, а в руках — квіти.

— Добридень, Аврелію!

Який він став сумний! Який блідий!