— Це твій син, — прошепотіла Хара. Вона пересунула його руку далі. — А це донечка.

Її рука стиснула його долоню.

— Усулю, ти тепер справді сліпий?

Він знав її думки. Сліпий має бути покинутий у пустелі. Фрименське плем’я не могло обтяжувати себе зайвим тягарем.

— Забери мене до Чані, — сказав Пол, не відповідаючи на її запитання.

Хара повернула його й повела ліворуч.

Тепер Пол змирився з тим, що Чані мертва. Він зайняв своє місце у Всесвіті, якого не хотів, одягнув плоть, що не пасувала йому. Кожен подих покривав синцями його душу. Двоє дітей! Чи не ув’язнив він себе в якомусь глухому куті, де видіння ніколи до нього не повернеться? Утім, це не має значення.

— Де мій брат?

Це голос Алії позаду нього. Пол почув її різкий рух, коли вона рвонулася до нього й забрала його руку з долоні Хари.

— Я повинна переговорити з тобою, — просичала Алія.

— За хвилину, — відповів Пол.

— Негайно! Ідеться про Лічну.

— Я знаю. За хвилину.

— Ти не маєш хвилини.

— Я маю силу-силенну часу.

— Але Чані його не має.

— Заспокойся! — наказав він. — Чані мертва.

Коли вона почала протестувати, він прикрив її рот рукою.