— Наказую тобі заспокоїтися.

Коли вона затихла, Пол забрав руку.

— Опиши, що ти бачиш, — сказав він.

— Поле! — У її голосі змагалися розчарування й сльози.

— Не зважай, — сказав він. І змусивши себе заспокоїтись, спробував звернутися до візії й розгледіти ту картину. Так, усе так і було. Тіло Чані лежало на марах у світляному крузі. Хтось розправив її білий одяг, розгладив, намагаючись приховати кров від пологів. Байдуже… він не міг відірвати погляду від її обличчя: у її застиглих рисах віддзеркалювалася вічність!

Він одвернувся, але візія рухалася разом із ним. Її не стало… і вона ніколи не повернеться. Повітря, Усесвіт — усе спорожніло… усюди спорожніло. Невже в цьому полягає його єпитимія? Він прагнув сліз, та вони не приходили. Може, він надто довго жив по-фрименськи? Ця смерть вимагала від нього вологи!

Поблизу заплакала дитина, її втихомирили. Цей звук затягнув завісу перед його видінням. Пол привітав темряву. «Це інший світ, — подумав він. — Двоє дітей».

Ця думка постала з якогось утраченого пророчого трансу. Він намагався повернути понадчасову розширену свідомість, даровану меланжем, але осяяння було коротким. У цю нову свідомість не прибився жоден осколок майбутнього. Він заперечував майбутнє, будь-яке майбутнє.

— Прощай, моя Сіхає! — прошепотів Пол.

Десь іззаду долинув голос Алії, жорсткий і вимогливий:

— Я привела Лічну!

Пол обернувся.

— Це не Лічна, — сказав він. — Це лицепляс. Лічна мертва.

— Але вислухай, що вона каже, — промовила Алія.

Пол повільно підійшов на сестрин голос.

— Я не здивований, побачивши тебе живим, Атріде.

Голос був схожим на голос Лічни, проте з тонкою різницею — так, наче мовець використовував голосові зв’язки Лічни, але вже не намагався достатньо їх контролювати. Пол зауважив у цьому голосі нотку поваги.

— Не здивований? — спитав Пол.