Вона провела ще один день, дослухаючись та очікуючи.

Сьомого дня ковтнула останню воду. У зоні досяжності її слуху на борту ніхто не рухався впродовж 24 годин. Смокчучи шматок пластику, видраний зі скафандра, аж поки не виділилося трохи слини, вона закричала. Закричала хрипко.

Ніхто не прийшов.

На восьмий день вона була готова до розстрілу. Дві доби без води, ємність для відходів життєдіяльності був повна вщерть. Притиснувши спину до задньої стінки та упершись руками в бічні стіни, гупнула ногами в двері. Судома майже вимкнула її свідомість, натомість змусила легені кричати.

– Дурепа, – це вона сама до себе. Вона обезводнена. Вісім днів без рухів цілком досить, щоб почалася атрофія м’язів. Щонайменше потрібно потягнутися. Масаж допоміг позбутися вузлів у м’язах, потім зібратися, сфокусувати розум – як раніше у школі бойових мистецтв. Повернувши контроль над тілом, вона вдарила знову. І знову. І знову. І знову. Поки у щілині між дверей не з’явилося світло. І знову – поки двері не розійшлися настільки, що трималися лише на трьох петлях та одному болті замку. І ще раз – болт вискочив з пазу і двері відчинилися.

Жулі вилетіла з шафи: руки напівзігнуті, вигляд чи то загрозливий, чи переляканий, зважаючи, що наразі потрібніше.

На цій палубі не було нікого. Шлюзи, шафа скафандрів, в якій вона провела останні вісім днів, штук п’ять інших комор. Усюди пустка. Перед тим як спуститися по драбині, вона прихопила з евакуаційного костюму намагнічений розвідний ключ підходящого розміру. Щоб рознести декілька довбешок.

І на наступній. І ще на наступній. Кубрики екіпажу в ідеальному, майже військовому порядку. Склад провізії з ознаками боротьби. Порожній медичний відсік. Торпедний відсік. Ні душі. Вузол зв’язку безлюдний, заблокований, без живлення. У логах з декількох сенсорів, виведених на екран, не було жодної ознаки «Скопулі». Новий жах скрутився вузлом у животі. Палуба за палубою, відсік за відсіком. Жодних ознак життя. Щось мало статися. Витік радіації. Отрута в повітрі. Щось, що могло призвести до евакуації. Вона дивувалася, що може бути на судні сама.

Але якби вони евакуювалися, то вона б зауважила роботу шлюзу, еге ж?

Вона дійшла до останнього люку на палубі, що вів у машинне відділення, і зупинилася, бо люк мав відчинитися автоматично. Червоний вогник на панелі замка позначав, що люк загерметизовано зсередини. Вона знов подумала про радіацію чи інші нештатні ситуації. Якщо вони все ж мали місце, то чому люк зачинено зсередини? Вона перевірила усі монітори: жодний не блимав жодною з можливих тривог. Отже, не радіація, а щось інше.