Одначе в ейнштейновому космосі змінити напрям руху набагато складніше, ніж у глибокому вакуумі або, скажімо, в повітряному просторі, де можна різко розвернутися, спираючись на зовнішнє середовище — насичений енерґією інсайд чи планетарну атмосферу. Спрямована в бік Ютланда швидкість ніде не поділася, для її погашення потребувалося стільки ж часу, скільки й на розгін, тому тяньґонські кораблі мусили йти по широкій дузі й могли залишити зону, неприступну для занурення, не раніше ніж через п’ять або шість днів.

На планеті вже почалися святкування з приводу перемоги, проте наш флот не припиняв атак на ворога, який уже не думав про аґресію, а мріяв лише про одне — врятуватися. У своєму зверненні до народу Ютланда та Збройних Сил батько заявив, що ми маємо завдати тяньґонцям повної й остаточної поразки — як застереження всім потенційним аґресорам, що нишком гострять на нас зуби. Ця позиція здобула цілковиту підтримку з боку громадськості та військових.

Одночасно з цим по всім доступним каналам зв’язку супротивникові було висунуто ультиматум з вимогою безумовної капітуляції. В разі непокори наше командування погрожувало повним знищенням.

У перші години після ультиматуму ніякої реакції не було, але за деякий час під безперервними атаками наших сил тяньґонці переконалися, що ми не збираємося так просто відпускати їх. Елементарні розрахунки свідчили, що при збереженні наявної динаміки втрат шанси на порятунок мала лише мізерна частина флоту.

Попервах дезертували окремі кораблі — стрімкими ривками вони вилітали за межі свого угруповання, на частоті позивних сповіщали про капітуляцію й розпочинали гальмування. Декотрі з таких кораблів підбивали свої ж, але щогодини дезертирів ставало дедалі більше, а згодом почали здаватися цілі бриґади й дивізіони. Та знов-таки — через велику швидкість ми мусили чекати ще кілька днів, поки кораблі вповільнять свій рух настільки, щоб на них можна було висадити космічних піхотинців з призовими командами. А тим часом на ще незаселених островах у Західному океані будували табори для військовополонених — процедура їх репатріації передбачалася тривала, а тримати людей у космосі обходилося набагато дорожче, ніж на поверхні планети. До того ж ютландський уряд не збирався задарма годувати тяньґонців, їм належало відробляти свій хліб. Тому для таборів обирали острови зі сприятливими природними умовами для вирощування вуховерту.

Елі прокоментувала це так:

— Летіли за ендокринолом, то нехай ним подавляться. І нашим армійським нарешті буде чим зайнятися. Правда, не думаю, що вони зрадіють ролі наглядачів на плантаціях…