— Смійтесь, смійтесь, — пробурчав Персі Вуфф, — сміється. той, хто сміється останнім…

Я вловив у його словах приховану погрозу. Кому він адресував її?

Схід почав світлішати. Бліде світло місяця осяяло савани.

— Може, піти послухати, що робиться на болотах? — запропонував Джонсон.

Ми зарядили карабіни і пішли на край плато. Скоро нас наздогнав Квалі з довгим гострим списом. Я віддав йому нести свій карабін. Він жадібно схопив його, лагідно погладив воронований метал. Ми зупинились на краю обриву.

Я прислухався до дихання боліт і думав про те, що природа повна загадок і що щасливий той, хто, опинившись на порозі загадки, зробить вирішальний крок.

* * *

Дорога до озера зайняла цілий день. Ми вийшли на світанку. Найбільшу спеку пересиділи в тіні обривів, а потім знову вирушили вздовж краю плато на захід.

Внизу простягалась горбаста савана, поросла групами високих дерев. Горби доходили до самого краю боліт. Між крайніми горбами блищало велике озеро. З півночі в нього впадала ріка, що витікала з глибокоі розколини в обриві плато.

— Там, — сказав Квалі, вказуючи на озеро.

До озера залишалось ще майже три кілометри. Ми зупинились перепочити.

— Будемо спускатись? — спитав я у Квалі.

— Ні… Табір треба ставити на гора біля ріки.

— А чому не біля озера?

— Не можна. Погано буде…

— Боїшся «злих духів»?

— Не можна, — наполегливо повторив Кввлі. — Моя знає…

Довелось погодитись. Ми повернули на північ вздовж краю обривів. Носильники на ходу перекидались тривожними вигуками і з побоюванням поглядали вниз на озеро. Я наздогнав Джонсона.