— Еге ж, почувся голос з-під столу, — ти так швидко розвалюєшся прямо на очах, що треба ховатися від шрапнелі.

— Гей, а це що таке, день страшного суду? — відрубав Зафод.

— То ми ще й це побачимо сьогодні? — знервовано запитав Артур.

— Я не поспішаю, — пробурмотів Зафод. — О’кей, то хто там такий на зв’язку? — він торкнув ногою Форда. — Гей, вилазь, хлопче, — сказав він йому, — можливо, ти мені будеш потрібен.

— Особисто я, — сказав офіціант, — не знайомий із металевим джентльменом, про якого ми говоримо, сер…

— Металевим?

— Так, сер.

— Ви сказали, металевий?

— Так, сер. Я сказав, що я особисто не знайомий з металевим джентльменом, про якого йде мова…

— О’кей, продовжуйте.

— Але мені відомо, що він чекав вашого повернення уже багато тисячоліть.

Здається, у поспіху ви залишили тут дещо.

— Залишили тут? — перепитав Зафод. — А вам не здається дивним? Ми щойно тут з’явилися.

— Саме так, сер, — вперто стояв на своєму офіціант, — але перш ніж з’явитися тут, вам довелося, наскільки я розумію, залишити це місце.

Зафод зробив спробу збагнути ці слова однією головою, а потім іншою.

— То ви кажете, — сказав він, — що перш ніж прибути сюди, ми вже встигли тут побувати? «Ну й вечір», — подумки зітхнув офіціант.

— Цілком правильно, сер, — сказав він.

— Ви б краще застрахували вашого психоаналітика від безробіття, друже, — порадив Зафод.

— Ні, зачекайте хвильку, — вигукнув Форд; знову з’явившись над поверхнею столу, — що ви маєте на увазі, коли говорите «тут» і «сюди»?

— Якщо бути абсолютно точним, то другу планету зоряної системи Жаби.