Він підвівся, знайшов чарку, яка лежала на долівці поруч з матрацом.

Він відміряв віскі з пляшки і знову сів.

— Можливо, якісь інші люди хочуть зустрітися зі мною, — сказав він.

Зореліт «Золоте серце» стояв за сто ярдів від хижі і по ньому барабанив дощ.

Прочинився люк і з нього вийшли три постаті, вони втягнули голови в плечі, ховаючи обличчя від дощу.

— Он там? — Тріліан перекричала шум дощу.

— Так, — відповів Зарнівуп.

— У тій халупі?

— Так.

— Дива, та й годі.

— Але ж це така глушина, — сказала Тріліан. — Ми напевно заблукали.

Хіба можна правити Всесвітом з такої халупи?

Вони кинулися крізь зливу і добігли до дверей уже зовсім мокрі. Вони постукали у двері. Вони тремтіли.

Двері відчинилися.

— До мене? — спитав чоловік.

— Е, пробачте, — сказав Зарнівуп, — але у мене є підстави вважати…

— Це ви правите Всесвітом? — перебив його Зафод.

Чоловік усміхнувся йому.

— Я намагаюся цього не робити, — сказав він. — Ви змокли?