З верхівки сусіднього пагорба Форд Префект і Артур Дент оглядали жахливу картину, часткою якої їм стати зовсім не хотілося.

— Кепські їхні справи, — промимрив Артур.

Форд поводив палицею по землі й стенув плечима.

— Треба сказати, вони знайшли дуже цікавий розв’язок проблеми, — сказав він.

— І чому це люди ніяк не навчаться жити разом у мирі і гармонії? — сказав Артур.

Форд голосно і нещиро засміявся.

— Сорок два! — вигукнув він, злостиво посміхнувшись. — Ні, не сходиться. Не звертай уваги.

Артур глипнув на нього, як на божевільного, і не спостерігши нічого, щоб свідчило про протилежне, усвідомив, що можна зовсім небезпідставно допустити, що той справді з’їхав з глузду.

— Як ти гадаєш, що буде з ними усіма? — запитав він за хвилю.

— У безконечному Всесвіті може трапитися все що завгодно, — сказав Форд. — Вони можуть навіть вижити. Дивно, але так воно і є.

В його очах загорілися допитливі іскорки, коли він оглядав навколишні пейзажі. Потім він знову перевів погляд на картину страждань, яка відкривалася внизу.

— Я гадаю, якийсь час вони протримаються, — сказав він.

Артур пильно подивився на нього.

— Чому ти так кажеш? — запитав він.

Форд стенув плечима.

— Просто здогад, — сказав він, і вираз його обличчя свідчив, що він більше не хоче відповідати на запитання.

— Поглянь, — несподівано озвався він.

Артур простежив, куди той показував пальцем. Внизу по рівнині серед цього мурашника, який розповзався в різні боки, рухалась якась постать, а краще сказати, накульгувала і ледь повзла. Здавалося, вона щось несе на плечі. Ця людина падала і підводилась, знову падала і знову підводилась.

Здавалося, що цей чолов’яга, наче п’яний, розмахує чимось, привертаючи їхню увагу. Через кілька хвилин він припинив свої зусилля і звалився з ніг як підкошений.

Артур так і не зміг збагнути, що це йому нагадує.