Форд сидів і від нічого робити перебирав камінці.

— Ну, а що ви ще встигли зробити? — поцікавився він, коли вщух гамір привітань.

— Ми дали поштовх розвиткові культури, — сказало дівча, фахівець з маркетингу.

— Та невже? — здивувався Форд.

— Так. Один з наших кінорежисерів уже знімає захоплюючий фільм про печерних людей.

— Вони не печерні люди.

— На вигляд вони зовсім як печерні люди.

— Хіба вони живуть у печерах?

— Ну…

— Вони живуть у халупах.

— Можливо, зараз вони просто ремонтують свої печери, — озвався з юрби якийсь жартун. Форд подивився на нього сердито.

— Дуже смішно, — сказав він, — а ви не помітили, що вони вимирають?

На зворотному шляху Форд і Артур натрапили на два безлюдні поселення та багато тіл аборигенів у лісах, — вони відповзали туди, щоб там померти.

Ті, що ще не вмерли, здавалися тяжкохворими і апатичними, наче вражені якоюсь психічною, а не тілесною недугою. Вони незграбно рухалися з виразом безконечного суму на обличчі. У них забрали їхнє майбутнє.

— Вони вимирають! — із притиском повторив Форд. — Ви розумієте, що це означає?

— Е-е… то, може, ми не будемо продавати їм страхові поліси? — знову озвався жартівник.

Форд залишив цей жарт поза увагою.

— Невже ви не можете зрозуміти, — сказав він, — що вони почали помирати одразу після того, як тут з’явилися ми!

— В кінострічці це справді дуже гарно відображено, — сказала фахівець з маркетингу, — і додає їй тої пікантності, яка властива дійсно геніальному документальному кіно. Кінорежисер з головою поринув у роботу.

— Ще б пак, — промимрив Форд.