— Саме так, через два мільйони років. Чому ти їм про це сам не хочеш розповісти? Піди і скажи їм: «Ви вже вибачайте, але я тільки хотів вам сказати, що через два мільйони років я народжуся тут недалечко, за кілька миль звідси». Знаєш, що ти почуєш у відповідь? Вони заженуть тебе на дерево і розкладуть під ним вогнище.

Артур сумно похнюпився.

— Сприймай усе так, як воно є, — порадив Форд. — Твої предки — це придурки, там на галявині, а не ці бідолахи.

Він підійшов до того місця, де мавпоподібні байдуже перебирали кам’яні літери. Він похитав головою.

— Залиш у спокої скребл, Артуре, — сказав він, — ця гра не врятує людське поріддя, бо її утворять не ці нещасні. Людство сидить зараз навколо скелі за тим пагорбом і збирається знімати документальну стрічку про себе.

Артур наморщив чоло.

— Повинні ж ми щось зробити, — сказав він.

Відчай охопив Артура, коли він усвідомив, що йому судилося навічно залишатися тут, на Землі, на Землі, яка втратила своє майбутнє у жахливій катастрофі по волі чужинців, а тепер могла втратити ще й своє минуле.

— Ні, — заперечив Форд, — ми нічого не вдіємо. Це не змінює історії Землі. Історія Землі і була такою. Подобається тобі чи ні, але олгафрінчани — це твої предки. Через два мільйони років їх знищать вогони. Історія ніколи не змінюється, події складаються докупи і тримаються разом, як фрагменти картинки-загадки. Отака ця штука, життя. Весело, правда?

Він підняв літеру Н і пожбурив її у зарості вовчої ягоди, де вона впала на голову молодому зайцеві. Нажаханий заєць вискочив зі свого сховку і щодуху помчав, не розбираючи шляху. Тут його і підстерегла лисиця. Вона з’їла свою здобич, але вдавилася заячою кісточкою і здохла на березі потічка.

Потім її змила вода.

У наступні тижні Форд Префект погамував свою гордість і вступив у дружні стосунки з дівчиною, яка працювала у відділі кадрів якоїсь компанії на Голгафрінчамі. Він дуже засумував, коли та несподівано відійшла до праотців. Напившись з озерця води, отруєної трупом лисиці. Єдина мораль, яку можна вивести з цієї історії, полягає у тому, що не можна жбурляти літери Н у кущі вовчої ягоди, та на жаль бувають обставини, коли цього не уникнути.

Як і решта справді вирішальних явищ життя, цей ланцюжок подій залишився поза увагою Форда Префекта і Артура Дента. Вони з сумом спостерігали, як один з аборигенів похмуро совав туди-сюди інші літери.

— Печерний сіромаха, — сказав Артур вголос.

— Вони не…

— Що ти кажеш?

— Та ні, це я так, — сказав Форд.

Дикун ревнув і стукнув кулаком по каменю.

— Даремно ми стільки часу на них витратили, правда? — сказав Артур.