— Гаразд, — скомандував Форд, — а тепер заплющуй очі і діставай по одній. Ну ж бо, швидше.

Артур заплющив очі і просунув руку у імпровізовану торбинку, наповнену камінцями з нашкрябаними на них літерами. Він поворушив їх пальцями, два з них витягнув і передав Фордові. Той поклав їх перед собою на землю.

— Щ, — оголосив Форд, — літери Щ і О… Що!

Він заморгав.

— Мені здається, виходить! — сказав він.

Артур дістав ще три.

— О, Т, Р… ОТР. А може, й не виходить нічого, — розчаровано сказав Форд.

— Ось тобі ще три.

— И, М, А… ОТРИМА… Боюся, що це не тримається купи.

Артур дістав з торбинки ще три камінці. Форд прилаштував їх також.

— Є, М, О, отримаємо… Отримаємо! — радісно заволав Форд. — Виходить.

Важко повірити, але все-таки виходить!

— Ось ще! — Артур став гарячково один за одним добувати камінці.

— Я, К, Щ, О, — вслух називав літери Форд, — П, О, М, Н, О, Ж, И, Т, И… що отримаємо, якщо помножити… Ш, І, С, Т, Ь… шість… Н, А… на… шість на… Що отримаємо, якщо помножити шість на… Д, Е, В, Я, Т, Ь… шість на дев’ять… — він замовк. — Ну ж бо, далі.

— Це все, — відповів Артур, — це все, що було.

Він був у замішанні.

Він знову заглянув до зав’язаного вузлика, але там більше не залишилося літер.

— Хочеш сказати, що це й усе? — запитав Форд.

— Виглядає на те.

— Шість на дев’ять. Сорок два.