І тут ворухнулося щось не схоже на статичну перешкоду. Щось розгорнулося на самому краю екрана.

Передавач здох.

Раптом Бейтс і Сарасті почали кричати у моєму шоломі. Я намагався загальмувати. Мої дурні непотрібні ноги товкли вакуум, скоряючись давньому переконанню, що засіло в стовбурі мозку з тих часів, коли всі почвари були прикуті до землі. Але доки я пригадав, що потрібно натиснути на спусковий гачок, лабораторія вже була переді мною. Неподалік від неї, здавалося — зовсім поруч, нависав «Роршах», величезний і зловісний. Тьмяна зелена аура клубочилася навколо його покрученої поверхні, наче сяйво блискавки. Його пащі розкривалися і закривалися — гидотні, наче пухирі грязьового вулкана. І кожна з них була такою гігантською, що могла легко проковтнути всього «Тезея». Я ледь помітив рух переді мною — нечутний викид темної матерії зі зламаного модуля. Коли в поле мого зору потрапив Каннінґем, він уже летів геть, видимий на тлі пекельного мертвотного сяйва, що мерехтіло на шкірі «Роршаха».

Мені здалося, що він махає мені рукою, але я помилився. То шифратор обкрутився довкола його тіла, наче відчайдушний коханець, і вимахував своїм мацаком туди-сюди, щоб змусити спрацювати пістолет, прикріплений до зап’ястя біолога. «Бувай-бувай, — немов казав той мацак. — І пішов ти на хер, Кітоне».

Здавалося, я спостерігав цілу вічність, але більше жодних рухів не побачив.

Голоси, крики — накази повертатися назад. Я ледь міг їх розчути. Я надто заплутався в банальній арифметиці, намагаючись дати раду звичайному відніманню.

Двоє шифраторів. П’ятірня і Кулак. Обох знищили: пошматували у мене на очах.

— Кітоне, ти чуєш? Повертайся! Підтверджуй!

— Я… Це неможливо, — почув я власний голос. — Було ж тільки двоє…

— Негайно повертайся на корабель! Підтверджуй!

— Я… Підтверджую.

Пащі «Роршаха» враз захряснулися, ніби для того, щоб затамувати подих. Артефакт почав важко повертатися — неначе континент, що змінює курс. Він відступав: спершу повільно, потім набираючи швидкість, потім вже й зовсім кинувся навтьоки. «Як дивно, — подумав я. — Може, він боїться ще більше, ніж ми…»

А тоді «Роршах» послав нам прощальний поцілунок. Я бачив, як він, розпечений до білого жару, спалахнув у глибині чужинного лісу, розітнув небеса й розбився об куприк «Тезея», виставляючи Аманду Бейтс абсолютною, безнадійною дурепою. Корпус нашого корабля потік і розкрився, наче рот, що закляк від німотному замороженому крику.

Неможливо запобігати війні та водночас готуватися до неї.

Гадки не маю, чи вдалося шифратору повернутися додому із так важко здобутим призом. Йому потрібно було здолати чималу відстань, навіть якщо наші гармати не рознесли його по дорозі. У пістолеті Каннінґема могло закінчитися пальне. А хто знає, чи довго ці істоти здатні жити у вакуумі? Може, надії на успіх і зовсім не було, може, шифратор помер ще тієї миті, коли вирішив залишитися. Я так ніколи цього й не дізнався. Він зменшився і зник з мого поля зору задовго до того, як «Роршах» пірнув у хмари і теж, своєю чергою, розчинився.