Вони не здатні на ворожнечу. Вони просто настільки чужі нам, що сприймають людську мову як вияв агресії, як напад.

Як сказати «Ми прийшли з миром», якщо самі слова є оголошенням війни?

— Саме тому вони не розмовлятимуть з нами, — збагнув я.

— Лише якщо Юкка має рацію. Він же може й помилятися, — знову Джеймс. Вона досі опиралися, досі відмовлялася пристати до думки, яку вже прийняли її інші «я». І я міг зрозуміти чому. Бо якщо Сарасті мав слушність, шифратори були нормальними: еволюція у всесвіті не приводить ні до чого, окрім як нескінченного розмноження автоматично налаштованого комплексу, безмежної машини Тьюрінга, повної самовідтворюваних механізмів, що ніколи не усвідомлюють власного існування. А ми, ми були диваками й реліктами. Безкрилі птахи, що вихваляються своїм пануванням над якимось віддаленим островом, доки змії й хижаки підповзають до наших берегів. Сьюзан Джеймс не могла змусити себе прийняти таку позицію, бо Сьюзан Джеймс і всі її множинні життя були засновані на вірі в те, що у спілкуванні можна вирішити будь-які конфлікти. А віра виявляється ілюзією. Якщо Сарасті мав рацію, шансу на примирення не було.

У пам’яті зринув один спогад: іде чоловік. Голова похилена, рот викривився в упертій гримасі. Погляд почергово зосереджується на одній стопі, потім на іншій. Ноги ступають невпевнено й обережно. Руки взагалі не рухаються. Він хитається, наче зомбі, скутий трупним заціпенінням.

Я знав, що це таке: пропріоцептивна полінейропатія. Історія хвороби, на яку я натрапив у КонСенсусі задовго до Шпінделевої смерті. З таким пацієнтом колись мене порівнював Паґ: людина, що втратила психіку. Лишилася тільки самосвідомість. Позбавлений підсвідомих відчуттів і підпрограм, які хворий завжди сприймав як належне, щоб перетнути кімнату він мусить зосереджуватися на кожному кроці. Тіло більше не пам’ятало, де його кінцівки і що вони роблять. Він мусить постійно концентрувати свою увагу щоб просто рухатися чи навіть стояти.

Коли я дивився запис, звуку не було. І зараз, у спогадах, панувала цілковита тиша. Але я ладен був заприсягтися, що відчуваю, як Сарасті зазирає мені через плече — у мої думки. Присягаюся, я чув, як він говорить у моїй голові, і це було схоже на марення шизофреніка:

«Це найкраще, на що здатна свідомість, залишена сама на себе».

— Правильна відповідь, — буркнув я. — Хибне запитання.

— Що?

— П’ятірня, пам’ятаєш? Коли ти запитала, які об’єкти зображені на екрані.

— Він тоді пропустив шифратора. — Джеймс кивнула. — І що?

— Він не пропустив шифратора. Ти думала, що запитуєш про речі, які він бачить, зображення на площині. А П’ятірня подумав, що ти питаєш про…