Море закатованих облич кружляло повільними орбітами навколо мого командира-вампіра.

— Господи, що це таке?

— Статистика, — Сарасті зосередився на вительбушеній азійській дитині. — Алометрія зростання «Роршаха» за двотижневий період.

— Ці обличчя…

Він кивнув, перевівши погляд на жінку без очей:

— Діаметр черепа співвідноситься із загальною масою. Довжина нижньої щелепи відповідає електромагнітній прозорості на хвилі один ангстрем. Сто тринадцять вимірів обличчя, і кожен показує різні змінні. — Він повернувся до мене, трішки скосивши мерехтливі, не прикриті окулярами очі. — Ви здивуєтеся, скільки сірої речовини витрачається на аналіз лицьових образів. Ганебно витрачати її на щось настільки протиприродне, як графік залишків чи факторні таблиці.

Мої щелепи мимохіть стиснулися.

— А вирази? Що означають вони?

— Програма підлаштовує результат під смаки користувача.

Галерея агонії, що зусібіч благає про помилування.

— Я ж створений для полювання, — м’яко нагадав він.

— Ви гадаєте, я не знаю цього? — обізвався я за мить.

Він знизав плечима, бентежно по-людському.

— Ви ж самі запитали.

— Чому я тут, Юкко? Хочете дати мені ще один наочний урок?

— Обговорити наступний хід.

— Який хід? Ми навіть втекти не можемо.

— Ні, — він похитав головою і вишкірив зуби в чомусь схожому на жаль.

— Чому ж ми чекали так довго? — раптом похмурий виклик випарувався з мого голосу. Я белькотав, благав, наче налякана дитина: — Чому ми просто не здолали його, щойно прибули сюди, коли він був слабкішим?

— Ми мусили дізнатися про нього якомога більше. Для наступного разу.