— Джиме. Вони віддають вам інформацію. — Полковник не бачить на її обличчі нічого, крім щирого прохання. — Візьміть її. Відкрийте де й коли захочете. Перевірте через будь-які фільтри й бомбошукачі, будь-які системи безпеки, які вважатимете необхідними.

Його погляд був таким само суворим.

— Ви віддаєте мені трансляцію. Без жодних умов.

— Тільки за однієї.

— Ну звісно, — він з огидою хитає головою. — І яка ж вона?

— Повідомлення для вас, Джиме. Не для ваших господарів.

Не для Центру керування польотами.

— Ви знаєте, що я не можу цього пообіцяти.

— Тоді не приймайте пропозицію. Ви й самі чудово знаєте, що трапиться, якщо ви проговоритеся. Ви хоча б готові розмовляти з нами. А інші можуть виявитися далеко не такими розсудливими. І, попри ваші найглибші страхи, ми не можемо прикликати блискавку з небес, щоб знищити наших ворогів. Поширите цю інформацію — і невдовзі важкі чоботи солдафонів плюндруватимуть монастирі західної півкулі.

— А чому тоді ви взагалі мені довіряєте? Звідки знаєте, що одразу після цієї розмови я не розпочну військової операції?

Вона перелічує причини.

— Тому що ви не така людина. Тому що я, можливо, брешу, і ви не захочете ризикувати життями й засобами тільки для того, щоб з’ясувати, що ми таки можемо стріляти блискавками. І тому що… — вона постукала справжнім нігтем по фальшивому, — що як це справді з «Тезея», а іншого шансу у вас не буде?

— Якщо. Тобто ви не знаєте?

— Це ви не знаєте, — відказує Латтеродт, і спокуса так розриває його душу, що він ледь помічає, що жінка не відповіла на його запитання.

Між ними лежить пристрій, ніби згорнута змія.

— Чому? — нарешті запитує він.