— Йому і є сорок два, — відповідає полковник, не поступаючись жодним мікроном впевненості.

— Це ти відрядив його туди.

Справедливо. Зрештою, він же не заперечував. Не сказав «ні», навіть додав свій голос до загального хору, коли стало очевидно, куди дме вітер. Та і яку вагу мали б його заперечення? Усі решта вже були на борту, в полоні об’єднаного мережею натовпу. Вони настільки перевершували ментальність цих печерних людей, що всі ті експерти й офіцери були для них лише мишиним парламентом.

— Ми відрядили всіх їх, Гелен. Адже вони були найкваліфікованішими.

— А ти забув, чому він став найкваліфікованішим?

Якби ж він тільки міг!

— Ти відрядив його в космос ловити привидів, — каже вона. — У кращому разі. А в гіршому — згодував його монстрам.

«А ти, — так і не відповідає він, — залишила його, щоб жити в цьому місці, ще до того, як взагалі з'явилися монстри».

— Ти відрядив його проти чогось настільки могутнього, що ніхто б з ним не впорався.

Я не дозволю знову втягнути себе в цю суперечку.

— Ми не знали, наскільки воно могутнє. Ми нічого не знали. Потрібно було з’ясувати.

— Що ж, ти виконав цю роботу на відмінно, — Гелен уже повністю втілилася. І вся її ледь прихована образа знову вирвалася назовні, наче ніколи й не згасала.

— Гелен, за нами стежили. За всією грьобаною планетою. — Звісно ж, вона пам’ятає. Не могла ж вона настільки зануритися у свої вигадані світи, щоб забути, що трапилося в реальності. — Потрібно було просто проігнорувати це? Думаєш, інші люди менше б сумували за своєю дитиною, навіть якби Сірі і не був найкращим у своїй галузі? Це було сильніше за нього. Сильніше за нас усіх.