«Уяви, що ти Сірі Кітон…» — починається він.

У полковника підламуються ноги.

Колись він ходив до Раю щотижня. Потім — щомісяця. З моменту його останнього візиту минуло більше року.

У його відвідинах не було жодного сенсу.

Це не рій, який би підпадав під його юрисдикцію. Мізки в Раю з’єднані в мережу, але підсвідому — надлишкові проміжні нейрони орендували для поточних потреб обчислення, доки живі душі ширяли уявними світами своїх мрій. Бездоганна бізнес-модель: віддай нам свій мозок для роботи нашої техніки — і ми розважатимемо його свідомі рештки.

Суто теоретично, Гелен Кітон — досі його дружина. Коли хтось із подружжя сходить на Небеса, анулювання шлюбу — проста формальність, однак кілька документів не змінюють реальної ситуації, а в полковника ніколи не доходили руки зайнятися бюрократією. Спершу Гелен не відповідає, тримає його в чистилищі, доки завершує віртуальні розваги, посеред яких він її заскочив. Або просто змушує його почекати. Минув рік, і йому немає чого скаржитися.

Зрештою, до нього спускається веселкова хмарка з зазубреними обрисами — уламки розбитого вітражного скла. Вони кружляють і танцюють, наче табунець риб: якийсь найближчий до стадного алгоритм вимальовує арабески з хаосу. Полковник досі не знає, чи це навмисна награність, а чи один із стандартних аватарів.

Він завжди видавався йому надто претензійним.

З уламків скла долинає голос:

— Джиме…

Далекі, розсіяні звуки. Фрагментовані, як і сама жінка. Чотирнадцять років у світі, де навіть закони фізики спираються на сни і здійснення бажань: мабуть, йому пощастило, що вона взагалі може розмовляти.

— Я подумав, що ти маєш знати. Надійшов сигнал.

— Сигнал…

— З «Тезея». Можливо.

Табунець сповільнюється, неначе саме повітря обертається на патоку. А тоді застигає, мов на стоп-кадрі. Полковник рахував: сімнадцять секунд руху взагалі не було.

Гелен з’єднується воєдино. Абстракція олюднюється: десять тисяч фрагментів линуть одне до одного, переплітаючись у тривимірну мозаїку, барви якої тьмяніють від первинної яскравості до матових відтінків плоті й крові. Полковникові уявляється привид, який зі спеціальної нагоди вбирається у офіційне вбрання.

— С… Сірі? — Тепер у неї є обличчя. Часточки нижньої щелепи саме вчасно стають на місце, щоб вона встигла вимовити ім’я. — Він…

— Я не знаю. Сигнал… дуже слабкий. Викривлений.

— Йому було б сорок два, — каже вона за мить.