— Тільки швидко, — каже Ірма й напружується.

Намагаюся приховати, як сильно я сфокусований зараз на тому, що бачу бічним зором. Мені потрібна її «Шива»… А ще — щоб вона продовжувала говорити.

— Що з Капібарою й рештою?

— Я пішла зі стартового майданчика в інший бік, — знизує плечима Ірма.

Вона вбила їх. Не знаю, як я зрозумів. Відчув по тій упевненості, з якою вона сказала, що катер нікуди не дівся — вона вбила Капібару й тих сімох хлопців.

Тепер уже відверто обмацую кімнату поглядом. Її «Шива» — на ліжку, за декілька кроків.

— Ти готовий? — ще настороженіше питає Ірма. — Ти так і не сказав, де твоя донька.

І тоді я кидаюся до гвинтівки. Коротко верескнувши, Ірма кидається слідом, але я встигаю втиснути приклад у плече й розвернутися. Загуділа магнітна котушка, готова виплюнути їй в обличчя синтез-ядерний заряд.

— Ніхто нікуди не летить, Ірмо.

Не знаю, чи випадало вам колись цілитися в обличчя тому, кого ще зранку вважали найближчим другом… Так, відтоді все до собачої матері змінилося, й подумки я готовий був відстрелити їй голову, без зайвих вагань. Тому «ніхто нікуди не летить» пролунало як слід — вагомо й грізно. Але стріляти подумки й убити насправді — не те саме.

Вона відсахується, і в її очах подив. Треба стріляти — я розумію це так само чітко, як те, що тримаю заряджену зброю, наполовину «виробивши» спуск. До того ж стріляти потрібно просто зараз, без попереджень і передмов — цієї ж миті. Але ті кілька міліметрів, на які потрібно зрушити спусковий гачок синтез-ядерної гвинтівки, перетворюються на непереборні світлові роки. Аж тут Ірмині губи бридливо кривляться. Вона трохи відхиляється назад і рвучко й коротко рухає головою. Наче з силою видихає.

Щось різко б’є мене по обличчю. Уже постфактум усвідомлюю, що встиг побачити щось біле, що летить мені в очі. Вона чимсь плюнула… Нарешті натискаю на спуск, і різкий, як удар батога, розкат зливається воєдино зі сліпучим біло-блакитним спалахом, який б’є по очах навіть крізь повіки, й оту білу гидоту на моєму лиці. Пізно… Пізно й неточно. Намагаюся здерти цю в’язку субстанцію вільною рукою. Розуміючи, що беззахисний, відступаю й знову стріляю… Це лайно на обличчі — воно як живе: ніби тече, намагаючись дедалі більше обхопити голову, вислизаючи з пальців, розтискає мені губи й намагається просочитися крізь стиснуті зуби в рот…

Раптом відчуваю на горлі тонкі Ірмині пальці. Хватка така, наче я налетів з розбігу на залізну трубу. Кадик провалюється кудись усередину, біль стріляє одночасно у вуха і в спину. Ірма намагається висмикнути гвинтівку з моєї руки, а мене в цей час скручує кашель, та якимось дивом примудряюся не відпустити руків’я, повиснувши, наче спійманий рак. Біла гидота, скориставшись кашлем, уже в роті. Я відчуваю її язиком, хоч і не припиняю здирати лівою рукою. Зараз вона добереться до кореня язика, і я захлинуся власним блювотинням… Щось б’є мене по спині й потилиці. Очевидно, я впав. Хоч як це дивно, те, що більше не потрібно стояти на ногах, ніби додає сил, і я вкладаю всю енергію в ліву руку. Ривок — і біла гидота відпускає моє обличчя. Це як зняти армійський протигаз після десятикілометрового марш-кидка, коли вслід за накопиченою за цей час слиною, ти готовий виплюнути на землю свої кишки.