У гриб. Ти був закоханий у гриб, друже.

Намацую схожу на тісто білу субстанцію й здавлюю долонею. Потім зриваю з себе й жбурляю якнайдалі, так і не підвівшись.

Якщо я все правильно зрозумів, гірше вже сталося. Включно з найгіршим. Але є й дещо, що дає надію. Колись я непогано навчився множити оптимістичні прогнози на кількість днів у році й число жителів мегаполіса, щоб отримувати невтішні цифри неминучих лих. Тепер, здається, мій мозок увімкнув реверсний режим: я примудряюся ділити те лайно, що вже сталося, на десять і відкопувати в ньому найдрібніші крихти надії. Такі, як отой непомітний рух Ірминих очей — немов семирічний малюк у її зіницях злякано затулив рота рукою, ляпнувши зайвого мамі. Ти проговорилася, моя люба Ірмо. З кожним буває.

Рвучко сідаю. Вчасно, щоб побачити, як через уламки пластику знову лізе білясте щось. Думаю, чи не стрельнути з «Шиви». Потім із сумнівом дивлюся на діру в стелі. Велику. Можна подумати, що її з розгону проробив спортивний автомобіль мого діда…

Буцнувши якнайдалі агресивний холодець, піднімаю з підлоги рацію.

Щось димить у кутку чорним і маслянистим. Придивляюся. Схоже на черевик. Машинально роблю крок до нього і зупиняюся. Якщо це й справді черевик, то я не хочу бачити, що в ньому…

— Алексе! — кажу в рацію. — Духовко, відповідай… Духовко!

Радіостанція мовчить рівно стільки, щоб у голову стало лізти різне лайно… Ну, або стільки, скільки потрібно товстунові, щоб згадати, на якому з опасистих боків висить рація.

— …брате, я на зв’язку. Як ти?

Він пізно тисне на тангенту, і рохкання рації з’їдає половину першого слова.

— Ельза поруч?

— …руч, брате! Ось слухає свого татка.

— Де ви?

— …атягнули до «чорних рукавів». Ельза пропустила сигнал «Не спати». Ірма, до речі, теж. Я викликав її по рації, але глухо. Знаєш, де вона?

— Забудь про Ірму. Ельза пройшла перевірку?

— …стери скінчилися! Тільки побігли по них. Усе норм, хвилин десять, і принесуть!

— Ельзо, донечко, як ти?

Її голос ледь чути. Не можу розібрати слів.

— …чув?

— Ні, Алексе. Повтори за неї.