— …чув?

— Ні!!! Не почув, Алексе, не почув! ЩО ВОНА СКАЗАЛА?!

— …араму. Зрозумів, ні? Бо ма‑ра-му!

9

У темряві вольєрів гавкають собаки. Жалібно — нічого схожого на звичайний грізний гавкіт наших вівчарок. Якесь високе безпорадне дзявкання переляканих цуциків. Я проходжу, і вони тужливо виють вслід.

Вікна служби внутрішньої безпеки світяться, але з будівлі не долітає ані звуку.

— Алексе… Алексе, відповідай мені, друже… — я повторюю це вже чи не вп’яте й навіщось трясу рацію. — Ну ж бо, відповідай… — Тиша.

Вхідні двері відчинені. Це дивно, враховуючи, що на них — дотягувач. Уже підійшовши ближче, розумію причину — між дверима й одвірком чиясь рука. Відчиняю, очікуючи побачити труп. Але ні — це тільки рука. Мимоволі здригаюсь.

Брудна підлога вимащена кров’ю, наче тягли тіло. Усередині нікого. Підкидаю гвинтівку й заходжу. «Ти майже безсмертний, — кажу собі. — Нема чого боятися!» Але ця думка звучить приблизно так само оптимістично, як «ти вже мертвий».

Кабінет Вандлик. Скляні двері розбиті. Усередині — темно й порожньо. Коридор освітлений. Нікого. Кривава доріжка тягнеться кудись далі.

— А-а-алексе!

Мій власний голос видається чужим і лунає аж занадто голосно. Під черевиками хрустить розбите скло.

— Ельзо! — й раптом злякавшись, осікаюся.

Навіщо я зву її? Це не моя донька… Або… Дика думка пронизує мене — а якщо ні? А якщо вона просто повторила оте дурнувате «мараму», яке чула від Ірми? Але хто по-твоєму накоїв оце все?

Раптовий стукіт і дзенькіт розбитого скла! Десь попереду, недалеко!

— А-А-АЛЕКСЕ!!!!

Спершу мало не підстрибую на місці, потім завмираю — прислухаючись. Знову тихо.

— А-А-АЛЕКСЕ!!!!

Майже біжу, на ходу направляючи ствол «Шиви» з дверей на двері. Перед черговим дверним отвором розгублено завмираю. Відкрите, майже порожнє приміщення, перекинуті стільці, розбиті шафки, якісь медичні бокси… Серед битого скла — десятки білих трубочок-тестерів, а посеред кімнати — величезний згусток тієї самої тістоподібної гидоти. Як отой, що його виплюнула мені в обличчя Ірма, тільки величезний, удвічі більший за мене. Він безперервно вертиться, змінює форму й перекочується, як величезна масляниста крапля… Грудка нудоти підступає під саме горло. Опускаю гвинтівку й мимоволі відходжу, намагаючись впоратися з власним шлунком. Потім знову цілюся, готуючись спалити це лайно, хоч би що воно було. Поки не пізно.

Але щось зупиняє мене: чіткий знайомий візерунок на мінливій білій поверхні. Він з’явився лише на секунду й знову зник, але тепер я не можу вистрелити. Потрібно згадати, де я його бачив… «Яка різниця, просто стріляй!» — кажу собі і навіть ворушу в цей момент губами. Але десь у темряві, під поверхнею збудженої свідомості, наполегливо стукає одна й та сама думка: поки не згадаєш — стріляти не можна. Це щось дуже знайоме. Щось важливе…