Білястий згусток і далі перекочується з боку на бік, наче невидимі руки замішують тісто… І тут візерунок проступає знову — тепер, можливо, він тримається трохи довше, ніж першого разу, і я встигаю роздивитися. Ромбики й п’ятикутники, розкидані у вигадливому порядку. Напрочуд чіткі й симетричні… За мить візерунок знову розчинився у хвилях тістоподібного моря… Але я впізнав його. Згадав.

Це був стандартний малюнок протектора тактичних черевиків, які носили в Корпусі Конкістадорів. І конкретно цей, судячи з довжини підошви, був дуже великого розміру. Думаю, сорок сьомого.

— Алексе!!!

Спершу я кинувся вперед, але зупинився, не знаючи, як учинити. Потім закинув гвинтівку за спину, схопився двома руками за «тісто» і смикнув у різні боки. Воно було тягуче, як жуйка, довелося схопитися ще раз, аж нарешті біляста гидота розійшлася, оголивши стрижену Алексову потилицю. Я заходився зчищати це з його голови, відчуваючи, як тісто відразу почало «затікати» мені в рукави. Алекс судомно вдихнув, коли я зірвав залишки маси з його обличчя, і його одразу знудило.

Я зірвав білу гидоту з його плечей і квапливо скинув зі своїх рук.

— Алексе, треба встати! Підводься! — я намагався підняти здорованя, але бракувало сили.

Нарешті він послухався і ступив крок убік. Жива маса тяглася за ним, наче прилипла обгортка від морозива. Алекс брикнув ногою й потужним ударом відкинув її в куток. Я відразу звів «Шиву». Гримнув постріл. На мить усе поглинув блакитний спалах.

— Господи Боже… — прохрипів Алекс.

Куток кімнати перетворився на величезну чорну пляму. У підлозі зяяла діра в підвал, бетонні стіни наїжачилися оплавленою арматурою. Диму трохи — горіти тут майже нема чому.

— Алексе, де Ельза?

Він не відповідає, і я здивовано озираюся. Упавши на коліна, здоровань гарячково тре яскраво-червоні щоки й чоло.

— Усе закінчилося, — кажу. — Я спалив цю гидоту.

— На обличчі… — бурмоче він, обмацуючи кожен сантиметр шкіри. — На обличчі не залишилося?

— Ні. Не залишилося.

— Подивися гарненько… Вона на обличчі, брате…

— Алексе, перестань, — я м’яко беру його за руку. — Там нічого немає. Просто лице.

Якийсь час він розгублено дивиться на мене. Потім іще раз невпевнено проводить пальцями по щоці.

— Таке відчуття, наче маска…

Сідаю перед ним навпочіпки.

— Де Ельза? Куди вона пішла?