Його теперішня подорож була, однак, довшою і більш небезпечною.

Потім він переповз через вершину дюни й рушив у напрямку освітлених місяцем скель. Змішувався з тінями, повз по хребтах надм, не видавав жодних звуків, які могли б викрити його присутність.

Курява зникла, як часто бувало перед бурею, і ніч стала ясною. Упродовж дня Лето не помітив жодного руху, але, наближаючись до скель, почув малих тваринок, що кудись квапилися в темряві.

У долині між двома дюнами він наткнувся на сімейство тушканчиків, що розбіглося при його наближенні. Легко здолав наступний гребінь, його роз’їдав неспокій. Та ущелина, яку він бачив, — чи веде вона до входу? Були й інші побоювання: старовинну січ завжди охороняли пастки — ями з отруйними зубцями на дні, отруйні колючки рослин. Відчував, що до нього наче прип’явся шпилькою фрименський вислів: «слуходумна ніч». І він прислухався до найтихішого звуку.

Зараз над ним здіймалися сірі скелі: що більше він наближався, то вищими вони ставали. Прислухавшись, він розпізнав голоси птахів, невидимих на цій скелі, тихий крик крилатих мисливців. Це все були звуки денних птахів, але вночі. Що змінило світ довкола них? Людська хижість?

Зненацька Лето завмер на піску. На скелі спалахнув вогонь, балет блискучих і таємничих коштовностей на тлі чорного серпанку ночі, певний сигнал, який січ висилала мандрівникам по той бік бледу. Ким були мешканці цього місця? Він прослизнув у найглибші тіні біля підніжжя скелі, намацав рукою камінь, слідом за рукою просунув тіло, шукаючи щілину, яку бачив удень. Знайшов її при восьмому кроці, вийняв піскошноркель із фримпакета, спробував промацати темряву. Коли ворухнувся, якесь туге плетиво впало йому на плечі та передпліччя, міцно зв’язавши.

Пастколоза!

Він переборов інстинктивне бажання вирватися: це лише змусило б лозу затягнутися тугіше. Випустив шноркель, зігнув пальці правої руки, намагаючись дістати запоясного ножа. Лаяв себе як безголового дурня, що не кинув чогось здалеку до тієї ущелини, перевіривши, чи безпечно в темряві. Натомість його думки були зайняті вогнем на скелі.

Кожен рух затискав пастколозу, але його пальці нарешті торкнулися руків’я ножа. Він, обережно затискаючи долонею руків’я, почав витягати ніж.

Яскраве світло охопило його, стримавши кожен рух.

— Ах, яка ж гарнесенька здобич у нашій сітці.

Позаду Лето озвався низький чоловічий голос, у його інтонаціях було щось на подив знайоме. Лето намагався повернути голову, розуміючи, що небезпечна лоза розчавить його тіло при надто вільному русі.

Рука відібрала в нього ножа, перш ніж він розгледів, хто його полонив. Вона професійно обшукала його тіло, видобуваючи дрібні пристрої, які вони з Ганімою носили, щоб уціліти. Не минула нічого, навіть шиґаструни-удавки, схованої у волоссі.