Ремонтні бригади лагодили розбиті стіни канату. Інші носили воду, потрібну для мінімального поливу тих рослин, що найбільше його потребували. Водне джерело в гігантській цистерні під вітряною пасткою Туеку було перекрито, щоб вода звідти не потрапляла до пошкодженого канату. Відключено помпи, які працювали на сонячній енергії. Вода для поливу надходила з усе менших калюж на дні канату, а ще її безперестанку тягали з січової цистерни.

Металева фрамуга дверної печаті позаду Галлека потріскувала від дедалі сильнішої денної спеки. Наче це звук рухав його очима, Галлек перевів погляд на найдальший вигин канату, на місце, де найбільше води нахабно витекло в пустелю. Оптимістичні садівники, що планували зелені насадження в січі, посадили там особливе дерево. Воно було приречене на загибель, якщо не вдасться якомога швидше відновити водний потік. Галлек дивився на дурний пониклий плюмаж верби, побитої піском і вітром. В його очах це дерево символізувало нову дійсність — для нього й для Арракіса.

«Ми обоє тут чужаки».

Усередині січі довго обмірковували рішення, але їм не завадили б добрі бійці. Контрабандисти завжди потребували вмілих людей. Проте Галлек не мав щодо них ілюзій. Теперішні контрабандисти були не такими, як ті, що дали йому притулок багато років тому, коли він тікав із розгромленого лену його Герцога. Ні, це була нова порода, що швидко навчилася шукати зиск.

Він знову зосередився на тій дурній вербі. До нього дійшло, що буремні вітри його нової дійсності можуть знищити й цих контрабандистів, і всіх їхніх приятелів. Можуть знищити Стілґара з його крихкою нейтральністю, а разом із ним змести всі племена, що зберегли вірність Алії. Усі вони стали колоніальним народом. Галлек бачив уже таке раніше, знав його гіркий смак зі свого рідного світу. Чітко це бачив, згадавши манірність міських фрименів, спосіб життя передмість і звичаї сільської січі, що, хоч і стерті, безпомильно розпізнавалися навіть у цій криївці контрабандистів. Сільські місцевості були колоніями міських осередків. Їхні мешканці, керовані жадібністю, якщо не забобонами, навчилися носити ватоване ярмо. Навіть тут, особливо тут, справляли враження завойованого народу, а не вільних людей. Були налаштованими на оборону, потайними, ухильними. Усі прояви влади викликали в них нехіть — будь-якої влади: Регентства, Стілґара, їхньої власної Ради…

«Я не можу їм довіряти», — подумав Галлек. Їх можна лише використовувати, роздмухуючи їхню недовіру до всіх інших. Це сумно. Давно проминуло вільне давання і приймання, звичне для вільних людей. Давні звичаї звелися до ритуальних слів, а їхнє походження зникло з пам’яті.