Найбільше Лецвіта зацікавила розповідь про те, як журналісти відвідували майстерню Пуар’є. «Вільний вечір» писав: «Нам порадили піти до художника Пуар’є — то, мовляв, найліпший Лецвітів приятель. От ми й подалися до його майстерні. «Найліпший приятель» змусив нас чекати не менше десяти хвилин — певно, щоб дати нам змогу намилуватися його власними полотнами! На жаль, вони нам швидко набридли. Аж ось зволив вийти і сам пан художник: обличчя набрякле, під очима синці. То й був «найліпший приятель». Не давши нам і рота розтулити, він почав вихваляти свої картини й пояснювати, який же він великий митець. «Мої картини! Мої картини!» Тільки й чути було що «мої картини». Мені все ж таки пощастило пояснити, чого ми прийшли. Сумніву не було, нашу появу в своїй майстерні, та ще й у такий ранній час, Пуар’є витлумачив по-своєму: вирішив, бідолаха, що став героєм дня! Розчарування його було таке прикре, що він, не тямлячись від злості, виказав нам усе, що думає про Лецвіта насправді. З потоком лайки, гніву й жовчі він вилив усю ту заздрість і люту ненависть, що їх велич генія викликає в сірої посередності. Він нам наговорив, що Лецвіт — це нікчема, невдаха без найменшої крихти таланту. «Найліпший приятель» виявився підступним приятелем».

Відчуваючи докори сумління, Лецвіт дочитував статтю. Коли це до майстерні постукали. Не встиг він нічого сказати, як двері відчинила старенька бабуся. Вона ввійшла до майстерні й сварливо запитала:

— Це ви пан Лецвіт, так? То правду кажуть про ваші картини? Я ось голодна!

Художник усадовив її перед «Гармоністом».

— Вам це нічого не варто, — промовила стара. — Коли я була молода, то мусила працювати, щоб заробити на хліб. А тепер, як бачу, досить лише награмузляти картинку! Ви на цьому, видко, ще й наживаєтеся. Меблі у вас нівроку, та й по самому не скажеш, щоб бідували. Замолоду я заробляла п’ять су за годину і працювала по дванадцять годин на день, а то й більше. Тепер я отримую пенсію за старістю — рівно стільки, щоб вистачило на черствий хліб та воду з крана. Картки на м’ясо й масло мають тільки люди заможні. Для нас, старих, усе надто дороге. Життя нами гребує, навіть до свого передпокою не пускає. Коли попогнеш усеньке життя спину — знаєте, в тринадцять років я вже працювала в майстерні, — отож коли всеньке життя попогнеш спину й уже не маєш змоги далі працювати, коли з тебе висотали всі жили, то старості чекаєш, як манни небесної. Мрієш про тихе життя в теплій кімнатці зі старою кицькою, яка сумуватиме після твоєї смерті… Ніжитися, плести собі потроху, сидячи в зручному кріслі (адже соромно зовсім нічого не робити!), спостерігати з-поза розквітлої герані через вікно вуличну юрбу… А що насправді?! Нетоплена кімната, немає тельбухів навіть для мене самої, не те що для кицьки. Горщик герані — сто франків! Ти ба, а вони й справді поживні, оці ваші картини. Дивно, але я наче аж сп’яніла. Вам поталанило. Бути молодим, мати щодня що їсти…