Так минув майже рік, і парижани, які покладали великі надії на націоналізацію Лецвіта, зрозуміли свою прикру помилку. Вулицями знову пройшли демонстрації з криком «Лецвіта!» То вже було не благання, як під час перших демонстрацій, а сповнена люті та обурення вимога. Уряд постановив, що в наступному місяці на одну картку «У» можна буде отримати один раз на обід живопис. Відомство ВРПЛ розгорнуло гарячкову діяльність. Залу кінотеатру «Гомон» реквізували й виставили там «Гармоніста», щоб його могли скуштувати парижани. На жаль, задовольнити на картки вдавалося далеко не всіх. За місяць біля картини пообідали тільки чотириста тисяч відвідувачів. Та ще й чимало прослизнуло з фальшивими картками. Цей мізерний результат, одначе, не на жарт стривожив верховод чорного ринку. Вони підкупили керівництво ВРПЛ, десятки мільйонів викинули на службовців різних рівнів і служб. І ось одного дня виявилося, що сімнадцять картин Лецвіта — все, що він написав за рік, — зникли зі складу. Замість них стояли грубі копії. Зам’яти скандал не вдалося. В різних кінцях столиці спалахували заколоти. На Монмартрі приміщення головного управління ВРПЛ на вулиці Голенкур захопили бунтівники. Загинуло багато службовців — до речі, зовсім не причетних до викрадення картин. Під тиском громадськості парламент змушений був проголосувати за денаціоналізацію Лецвіта, який таким чином звільнився від військової охорони, адміністративної опіки й телефону. Поталанило йому і ще в одному. Щоб заспокоїти громадськість, а більше дбаючи про власну вигоду, уряд вирішив реквізувати усі поживні картини Лецвіта, недоступні для широкого огляду. Насамперед цей захід торкнувся Гермеса. За один день у нього вилучили всі Лецвітові картини — як періоду розквіту, так і проміжного періоду, причому відшкодували йому лише ту вартість, яку він заплатив, з сорокапроцентною надбавкою. Так за один-однісінький день він утратив багато сотень мільйонів франків і від цієї невдачі тяжко захворів. Решті торговців теж довелося відступити державі Лецвітові картини на таких самих умовах. Простим любителям живопису поталанило більше. Комісія про них здебільшого не знала. Модрю та Балавуану не важко було врятувати свою «Вулицю Верб», яка мешканцям їхнього кварталу була, звичайно, у великій пригоді. Але поліція, розпитуючи про походження картини, довідалася, хто такий Балавуан, і заарештувала його. Через кілька місяців бідолаху засудили до двадцяти років примусових робіт. Модрю вірно підтримував Балавуана у скруті, цілий рік посилав йому передачі й навідував його у в’язниці. Та життя змусило і його забути про колишнього товариша.