Переконаний, що такі складні взаємини були б неможливі, якби не співучасть сестри, він не дав їй навіть нагоди попросити пробачення, а без зайвих розмов посадив її на шхуну рейсом до Сан-Хуан-де-ла-Сьєнаги. Ферміна Даса навіки зберегла тяжкий спогад про той вечір, коли попрощалася з тіткою біля воріт дому, — Есколастіка трусилась від лихоманки під своєю темною рясою, худа, з сірим обличчям, — і побачила, як та зникла під мрякою за деревами парку з єдиним, що в неї лишилося: клумаком із пожитками самітної жінки та зав’язаними в хустинку й затиснутими в кулаці грішми, яких їй мало вистачити на місяць життя. Як тільки Ферміна Даса визволилася з-під батькової влади, вона стала шукати тітку по всіх провінціях Карибського узбережжя, розпитувала про неї в кожного, хто міг її знати, та не знайшла жодного сліду, і тільки років через тридцять по тих пошуках отримала листа, який ішов до неї дуже довго й побував у багатьох руках, і в тому листі повідомлялося, що тітка померла, доживши мало не до ста років, у притулку для вбогих «Свята вода». Лоренсо Даса не сподівався, що дочка так гнівно осудить несправедливу кару, жертвою якої стала тітка Есколастіка, але Ферміна завжди ставилась до неї як до матері, майже не пам’ятаючи власної. Вона зачинилася на засув у спальні, відмовлялася від їжі й питва, а коли нарешті батько домігся, щоб дочка відчинила йому, — спершу погрозами, а потім удаваними благаннями, крізь які проривався погано притлумлений гнів, — то побачив перед собою не п’ятнадцятирічну дівчинку, а поранену пантеру.

Лоренсо Даса спробував звабити дочку всіма можливими улещеннями. Переконував її, що любов у такому віці — це хизування. Спробував умовити її по-доброму, щоб повернула листи тому, хто їх писав, і пішла до колежу благати прощення навколішках. Він дав слово честі, що перший допоможе їй знайти щастя з претендентом, гідним її руки. Але то було те саме, що розмовляти з мерцем. Зазнавши повної поразки, Лоренсо Даса утратив голову й у понеділок під час обіду зірвався, а тим часом як він давився лайкою та прокляттями, мало не луснувши з люті, вона приставила собі до горла лезо різницького ножа, без награного драматизму, але твердою рукою, і він не зміг витримати погляду її очей, в яких застиг журний подив. Саме тоді він вирішив ризикнути й протягом п’яти хвилин переговорити по-чоловічому з нікчемним нахабою, якого він, здається, ніколи й не зустрічав, але який так невчасно вдерся в його життя. Тільки за звичкою Лоренсо Даса прихопив револьвера, перше ніж вийти, але з обачності заховав його під сорочку.