Іншим джерелом постійного страху була війна. Від самого початку подорожі точилися розмови про небезпеку перестріти один з безлічі патрулів, що блукали повсюди, і погоничі мулів навчили їх кількох способів упізнавати, до якого табору належать солдати, щоб поводитись відповідно. Нерідко їм зустрічався загін верхівців під командою офіцера, який набирав рекрутів, накидаючи на них ласо, як на норовистих бичків. Змучена стількома тривогами, Ферміна Даса зовсім забула про цю небезпеку, що здавалася скоріш легендою, аніж реальною загрозою, аж поки однієї ночі патруль невідомої приналежності заарештував двох людей з їхньої валки й повісив обох на гілляці дерева кампана за півліги від привалу. Лоренсо Даса не мав до тих двох ніякого стосунку, проте звелів зняти їх з дерева й поховати по-християнському в подяку Господові, що вберіг його від подібної долі. Бо для нього це могло скінчитися куди гірше. Вночі нападники розбудили його, штурхонувши дулом рушниці в живіт, і командир загону, вдягнутий у лахміття, з обличчям, розмальованим сажею, освітив його ліхтарем і спитав, кому він співчуває: лібералам чи консерваторам.

— Ні тим, ні тим, — відповів Лоренсо Даса. — Я іспанський підданий.

— Твоє щастя, — сказав командир і попрощався з ним, піднісши догори руку. — Хай живе наш король!

Через два дні по тому вони спустилися на осяяну сонцем рівнину, де стояло веселе селище Вальєдупар. На подвір’ях билися півні, на розі вулиць грали акордеони, гасали вершники на породистих конях, тріскотіли ракети й бамкали дзвони. Споруджували штучний замок, обліплений піротехнікою. Ферміна Даса навіть не помітила цих бурхливих веселощів. Вони оселилися в домі дядька Лісімако Санчеса, материного брата, що виїхав їм назустріч по королівській дорозі на чолі галасливої кавалькади молодих родичів, під якими були найпородистіші в усій провінції коні, й ті повели їх вулицями селища посеред тріскотняви феєрверка. Будинок стояв на околиці головного майдану, біля церкви ще колоніальних часів, але кілька разів перебудованої, і скидався на факторію своїми просторими темними покоями та коридором, що пахнув гарячим тростиновим соком і виходив у великий фруктовий сад.

Як тільки вони спішилися біля стаєнь, вітальні переповнилися безліччю незнайомих родичів, з їхніми нестерпними виявами приязні, бо Ферміна Даса твердо вирішила, що більш нікого не любитиме на цьому світі, — у неї пекло в натертих сідлом місцях, болів живіт, вона вмирала від безсоння, і єдине, чого палко прагнула, це знайти безлюдний і тихий куточок, щоб поплакати на самоті. Кузина Ільдебранда Санчес, на два роки старша за Ферміну й наділена тим самим царським гонором, одна збагнула з першого погляду її стан, бо й сама згорала на вогні забороненого кохання. Увечері вона повела її в спальню, яку приготувала для них двох, і не могла повірити, що та лишилася жива з такими кривавими ранами на сідницях. За допомогою своєї матері, жінки напрочуд лагідної і такої схожої на чоловіка, наче вони були близнята, Ільдебранда приготувала для Ферміни ванну, посадила її туди, а потім, щоб не так пекло, приклала до кривавих саден компреси з арніки, тим часом як підвалини дому двигтіли від гуркоту порохових вибухів феєрверка.