То була божевільна подорож. Спочатку цілих одинадцять діб вони мандрували з валкою андських погоничів. їхали верхи на мулах по карнизах Сьєрра-Невади, де їх нещадно палило оголене сонце або люто періщили навскісні жовтневі дощі, а дихання застрягало в горлі від постійних випарів, що клубочилися, підіймаючись із проваль, присипляли та огортали млістю. На третій день переходу один мул, ошалівши від жигання ґедзів, зірвався в безодню зі своїм вершником і потяг за собою усю зв’язку, і зойк людини та семи зв’язаних між собою худобин, відбиваючись від урвищ і стрімчаків, не змовкав ще кілька годин після нещастя і ще кілька років по тому відлунював у вухах Ферміни Даси.

Доти їй не доводилось їздити верхи, але жах і незліченні труднощі мандрівки не здавалися б їй такими гіркими, коли б не певність, що вже ніколи не побачить вона Флорентіно Аріси, ніколи не знайде розради в його листах. Від самого початку подорожі вона жодним словом не озвалась до батька, і той був такий збентежений, що заговорював до неї тільки в най невідкладніших випадках або передавав їй розпорядження через погоничів. Іноді щастило натрапити на придорожню корчму, де їм подавали гірські страви, що їх Ферміна Даса відмовлялася їсти, і де вони спали на парусинових ліжках, просякнутих запахами поту та гострим смородом сечі. Найчастіше, проте, доводилось ночувати просто неба в індіанських ранчеріях, таких собі таборах, збудованих обіч доріг, де в два ряди стояли стовпи, перекриті зверху пальмовим листям, і під тими дахами кожний подорожній міг заночувати до ранку. В таких місцях Ферміні Дасі ніяк не щастило заснути, вона пітніла від страху, наслухаючи, як у темряві вовтузяться подорожні, припинаючи до стовпів худобу та підвішуючи гамаки де тільки змога.

Надвечір, якщо вони приїздили першими, місце було просторе й тихе, але вдосвіта воно вже скидалося на ярмарковий майдан із хащами гамаків, підвішених у кілька ярусів, з горянами-араваками, які спали, присівши навпочіпки, з беканням припнутих кіз, з кукуріканням бойових півнів у клітках-кошиках, із мовчазним сапанням гірських собак, привчених не гавкати з огляду на небезпеки війни. Всі ці труднощі не були новиною для Лоренсо Даси, який торгував у цих краях половину свого життя, і тепер йому часто зустрічалися вдосвіта давні приятелі. Але для дочки ця подорож здавалась нескінченною мукою. Сморід від тюків із соленою рибою, поєднавшись із властивою для туги втратою апетиту, кінець кінцем відучили її від звички їсти, і якщо вона не збожеволіла з розпачу, то тільки тому, що завжди знаходила розраду в спогадах про Флорентіно Арісу. Вона не сумнівалася в тому, що її завезли до країни забуття.