Відтоді минуло двадцять п’ять років, і Лоренсо Даса навіть не здогадувався, що його непримиренність до любовного захоплення дочки підступно повторила його власну історію, і він бідкався про своє лихо перед тими самими шуряками, які колись повставали проти нього й так само обурювалися в розмовах з іншими родичами. Та, поки він бідкався і нарікав, дочка могла спокійно віддаватися мріям про своє кохання. Він кастрував бичків та приборкував диких мулів на щедрих землях своїх шуряків, а вона тим часом тішилася цілковитою волею, прогулюючись у товаристві цілого гурту кузин, очолюваних Ільдебрандою Санчес, найгарнішою і найприязнішою з них, чия безнадійна пристрасть до чоловіка на двадцять років за неї старшого, одруженого та з дітьми, проявлялася тільки в миттєвих, нишком кинутих поглядах.

Після тривалого перебування у Вальєдупарі вони вирушили в дальшу подорож по відрогах гірського кряжу, перетинаючи квітучі луки та плоскогір’я з невимовно гарними краєвидами, і в кожному селі їх зустрічали, як і в першому, з музикою та вибухами петард, і були нові кузини, що поділяли її таємницю, та неодмінні послання у телеграфних конторах. Досить скоро Ферміна Даса зрозуміла, що день, коли вони приїхали до Вальєдупара, нічим не різнився від інших, що в цьому краї з його родючими землями люди щодня жили, як на свято. Гості спали там, де їх захоплювала ніч, і їли, де їх наздоганяв голод, бо двері всіх будинків тут були відчинені, а в домі завжди висів напоготові гамак і булькотів на вогнищі казан із м’ясною юшкою на випадок, якщо хтось приїде раніше, ніж надійде його телеграма, а так траплялося майже завжди. Ільдебранда Санчес супроводила кузину протягом усієї подорожі, з веселою безтурботністю допомагаючи їй не заблукати в хащах родоводу й дістатися до свого першопочатку. Ферміна Даса розгледілася навколо, кінець кінцем зуміла опанувати себе, відчула, що в неї є близькі люди, що її охороняють, її легені сповнилися повітрям волі, до неї повернувся спокій, і їй знову захотілося жити. Навіть у останні роки життя лукава пам’ять знову й знову повертала її до тужних спогадів про цю подорож.

Якось увечері вона повернулася з денної прогулянки, приголомшена відкриттям, що може бути щасливою не тільки без кохання, а й усупереч коханню. Це відкриття стривожило її, бо одна з кузин підслухала розмову своїх батьків із Лоренсо Дасою, в якій той висловив намір одружити дочку з єдиним спадкоємцем казкового багатства Клеофаса Москоте. Ферміна Даса знала того молодика. Бачила, як він гарцює по майданах на конях бездоганної породи, накритих попонами, схожими на розкішні покрови церковного вівтаря, й був він елегантний та спритний, а дивлячись на його прегарні вії, зітхали навіть дівчата з каменю, але вона порівняла його з Флорентіно Арісою, що в її спогадах сидів під мигдалевими деревами парку, нещасний і блідий, з книжкою віршів на колінах, і в її серці не промайнула навіть тінь сумніву.